Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ти вже давно зрадник!

— Помиляєшся! Я нікому ще не зрадив. Хіба що почну з тебе першої. Коли ти вже штовхаєш мене на це…

— Що ж, зраджуй! — злісно сказала вона, відчувши, як усе в ній затремтіло від люті. — Зраджуй! Не ти перший. Але пам'ятай, що навіть перший подавився своїми срібниками. А за ним і всі інші.

Антон, здавалося, ніби й не чув її гнівних слів, його мало зачіпали старі аналогії, як і Зосьчині сльози. Антон поводився так, ніби він сам був скривджений не менше за неї і зараз дав вихід усім своїм образам.

— Ти мені наплювала в душу. Підняла на мене сокиру!

— А ти не наплював мені в душу? Не зганьбив мене?

— Я? Ні. Я тобі допомагав. Без мене ти б уже давно вшелепалася.

Зоська подумала, що в цьому він, напевно, мав рацію, однак після того, що сталося, вона не була йому вдячна. Вона ладна була зненавидіти себе за те, що приймала цю його тоді необхідну допомогу.

— Я не просила тебе допомагати.

— Мало, що не просила. Я по своїй волі. Бо кохав тебе.

— Сволота ти!

— Дякую! Але тепер ти мені допоможеш. Бо тобі все одно пропадати. Так послужи мені хоч наостанку.

— От уже ні! — викрикнула Зоська, здригнувшись на твердій долівці. — Цього не буде. Не думай. Я тебе боронити не буду.

— А я і не прошу мене боронити. Ти лише потерпи трохи. До Скіделя. От і вся твоя задача.

Зоська в розпачі зів'яла й стихла. Значить, вона не помилялася, розгадавши його намір, значить, він її поведе в поліцію. Дивно тільки, як вона не розуміла цього з самого початку. Піддалася його привабливості, наслухалася його зізнань, розтанула від його кохання. Оце кохання, бодай його не знати! А вона думала… Скільки вона перечитала про нього в книжках, надивилася в кіно. Скільки марила про нього до війни та й потім у лісі! Яким воно уявлялося їй красивим! А виявилося гірше за саме життя. І хто винен? Німці? Війна? Час? Антон вважає, що в усьому винна сама. Зоська ж упевнена, що в усьому вина його і його шкурницьких планів. Якого дідька вони зійшлися на одній стежці тієї нічної години біля незамерзлої Щари, навіщо вона дозволила витягти себе з річки? Чи не краще було б тихо й непомітно булькнути під лід, щоб не зносити стільки пережитих і ще не пережитих страждань?

Антон усе прислуховувався до німої нічної тиші, сподіваючись почути у дворі знайомий тупіт коня, часу вже минуло досить, повинен був повернутися господар. Але той не повертався, хоча, напевно, вже було за північ. Скорчившись, Зоська лежала на долівці, й Антон раз у раз позирав на неї, щоб не розв'язалася. Він уже виніс їй свій присуд, і, як не дивно, йому не було її шкода — хай пропадає. Хай пропадає, коли вона така дурна, ні чорта не розуміє в житті, не хоче оцінити його рідкісної на цей час мужності. Справді, чи багато знайшлося б у загоні чоловіків, які заради такої соплячки наважилися б ризикувати головою, рятувати її від війни. А він ось відважився. Він покинув загін, провів її крізь поліцейські гнізда, оберігав, зігрівав. А вона? Чим за все те відплатила йому вона?

Як остання ідіотка, вона не може зрозуміти відмінності між цією війною і тією, про яку пишуть у газетах і говорять на мітингах. А ще студентка! А може, саме тому, що студентка. Освічена, начиталася книжок. Він так не дуже любив ті книжки, бо життя звик осягати практично і знав, що практика — найкраща школа життя, яку не пройдеш по книжках. Треба завжди дивитися, як влаштовують життя інші, і самому робити так само — виходить, якщо не краще, то й не гірше інших. І ще не баритися, не плестися в хвості, не з'являтися на шапкобрання. Хоча поспішати теж не треба, слід добре розміркувати і прийти вчасно. А вона: зрадник, запроданець! Це небезпечно й страшно, але по суті все неправильно. Тепер, коли з його намірів нічого не вийшло, що ж йому лишається? Відпустити її з богом у Скідель, а куди самому? І яка від неї буде користь у цьому Скіделі? Біля першого ж контрольного? пункту її зупинить поліція, передасть гестапо і — бувай, Зосько! Закатують, понівечать і повісять на площі перед костьолом. Або розстріляють у рові. І кому яка з того буде користь? А то ще вивідають на допитах адреси, явки, прізвища зв'язкових і агентів, почнуть хапати сім'ями, загублять багато людей…

Тож чи не краще буде для неї і для багатьох, якщо вона, не встигши ні з ким зустрітися, потрапить одразу до його друга Копицького і тим зробить добру послугу Антону. Напевно ж, начальник поліції не буде сумніватися в намірах свого земляка, якщо той з'явиться до нього з привезеною з-за Щари розвідницею. Має це йому зарахуватися. І їй буде легше, бо ніяких зустрічей у неї ще не було, ніяких завдань вона не встигла виконати — він їх у цьому переконає. Тоді, може, її і не повісять — відвезуть у який-небудь табір. Совість? Звичайно, він не стане божитися, що сумління його спокійне. Було трохи незручно, щось його тривожило. Але що вдієш? Він давно знав, що коли дослухатися до сумління, то швидко відкинеш ноги. Не так просто з