BooksUkraine.com » Фентезі » Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

193
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 168 169 170 ... 264
Перейти на сторінку:
став задкувати. Брат миттю вгамував гривастого. Я зиркнув у їхній бік, але не побачив нічого, що могло б налякати тварину.

Виїхавши на вершину, Рендом сповільнив рух і покликав нас:

— Погляньте, який же тепер світанок...

Я жодним чином не відреагував на його заувагу, адже краса пейзажу була очевидною — Рендом рідко впадав у сантименти через рослинність, геологію чи освітлення.

Тим часом я сам мало не потягнув на себе віжки, щойно опинився на вершині: сонце сяяло фантастичною золотою кулею. Здавалося, воно було вполовину більшим за свої звичні розміри, а його дивне забарвлення не нагадувало нічого, що я бачив раніше. Воно виробляло щось дивовижне зі смужкою океану, який відкрився за наступним поворотом, а небо і хмари було одного відтінку. Не зупиняючись, я рухався далі — на цю раптову яскравість неможливо було дивитися без болю.

— Ти маєш слушність, — крикнув я Рендому, спускаючись за ним наступним схилом. Позад мене Ґанелон захоплено вилаявся.

Коли я проблимався, то помітив, що рослинність стала густішою порівняно з тим, що пам'ятав раніше. Я пригадував лише кілька сучкуватих дерев і поодинокі плями лишайнику. А тепер тут з'явилося з дюжину набагато більших та зеленіших велетів, повсюди було повно трави, а виноградні лози пом'якшували гострі кути скель. Хоча, після мого повернення, я їздив цим шляхом лише вночі. І тепер зрозумів, що ті запахи, які я вловив раніше, линули, найпевніше, звідси.

Коли ми їхали через долину, та теж видавалася мені набагато ширшою, ніж я пам'ятав. До часу, коли перетнули її і вийшли на новий підйом, уже не сумнівався щодо цього.

— Рендоме, — покликав я, — ця місцина недавно змінювалася?

— Важко сказати, — відповів він. — Ерік не часто мене випускав. Здається, тут усе трохи позаростало.

— А мені здається, що все стало більшим та ширшим.

— Так і є. Я вже гадав, що це лишень моя уява.

Коли ми дісталися до наступного гребеня, сонце мене вже не сліпило — нас від нього ховало листя. На місцині перед нами росло ще більше дерев, аніж там, звідки ми від'їхали. Вони були височенними і стояли впритул одне до одного. Ми натягнули віжки.

— Я цього вже не пригадую, — сказав Рендом, — хоча ми і проїжджали тут уночі, але таке б точно запам'ятали. Напевно, не там повернули.

— Не дуже розумію, як це можливо. Одначе ми знаємо, де перебуваємо. Я би краще їхав уперед, аніж повертався і починав спочатку. Хоча ми все одно не повинні забувати, що коїться навколо Амбера.

— Правду кажеш.

Рендом поїхав униз, до лісу. Ми — за ним.

— Дуже дивно. Такі рослини на такій висоті, — гукнув він.

— Та й землі тут більше, ніж мені пригадується.

— Певен, ти маєш слушність.

Щойно ми заїхали під дерева, стежка повернула ліворуч. Я не бачив жодної причини у цьому відхиленні від прямого курсу. Ми просувалися далі — виверт лише додавав ілюзію відстані. За мить дорога знову повернула — тепер праворуч. Краєвид позаду видавався ще дивнішим. Дерева неначе вивищились і стали настільки густими, що око плуталося, намагаючись їх розрізнити. Коли повернули ще раз, стежка стала ширшою й побігла далеко вперед. Надто далеко, насправді. Наша крихітна долина і близько не була такою широкою.

Рендом знову притримав коня.

— Дідько, Корвіне. Це просто смішно, — сказав він. — Ти що, в якісь ігри граєшся, га?

— Не можу, навіть якби хотів, — буркнув я. — Ніколи не вмів грати з Тінями поблизу Колвіра. Вважається, що тут їх узагалі не може бути.

— Я теж так завжди вважав. Амбер відкидає Тіні, але не складається з них. Мені це все не подобається... А якщо ми повернемо назад?

— У мене таке відчуття, що не знайдемо зворотної дороги, — відповів я. — Усе це має свої причини, і хочу про них дізнатися.

— Мені здається, що це може бути якоюсь пасткою.

— Або навіть так, — погодився я.

Рендом кивнув, і ми поїхали далі, вниз цією затіненою дорогою, під деревами, що росли тепер ще величніше. Земля була рівною, а стежина — прямою. Напівсвідомо ми пустили коней мчати галопом.

Минуло хвилин п'ять, перш ніж ми знову заговорили. Рендом сказав:

— Корвіне, це не може бути Тінню.

— Чому ні?

— Я спробував вплинути на неї — і нічого не трапилось. А ти намагався?

— Ні.

— Але чому?

— Гаразд.

Скеля може виступити за найближчим деревом, ранкове сонячне світло прошиє той кущ... Хай над ним вирине клаптик чистого неба з тоненькою хмаринкою на ньому... Опісля най з'явиться гілка з грибним наростом на боці... вкрита піною калюжа... Жаба... Падають пір'їни, насіння тремтить... Вигнута гілляка... Стежинка, що перетинає нам шлях, протоптана недавно, глибока, повз місцину, де щойно мало впасти перо...

— Нічого путнього, — сказав я.

— Якщо це не Тінь, то що тоді?

— Звісно ж, щось іще.

Рендом похитав головою і знову перевірив, чи легко меч висувався з піхов. Я зробив те саме автоматично. За мить почув позад себе тихе клацання Ґанелонової зброї.

Попереду стежка почала звужуватись і дуже швидко після цього запетляла. Ми знову змушені були пришпорити коней. І дерева тиснулися все ближче до дороги, і гілки звисали набагато нижче, ніж будь-коли до того. Стежка стала шляхом. Вона стрибала, звивалася, виконала фінальний закрут, а тоді зникла.

Рендом нахилився під гілкою, тоді підняв руку і спинив коня. Ми під'їхали до нього. Наскільки я бачив, ніщо не свідчило, що стежка з'явиться перед нами знову. Озирнувшись, я так само не виявив жодних її ознак.

— Готовий вислухати ваші припущення, — сказав Рендом. — Ми не знаємо, де були чи куди їхали, облишмо також питання, де ми зараз. Пропоную начхати на допитливість. Давайте втікати звідси найшвидшим відомим нам способом.

— Через Козирі, — уточнив Ґанелон.

— Так. Що ти на це скажеш, Корвіне?

— Гаразд. Мені, чесно кажучи, і цей варіант не надто до вподоби, але нічого кращого придумати не можу. Тож уперед.

— Кого мені спробувати викликати? — запитав Рендом, витягуючи колоду з футляра. — Джерарда?

— Добре.

Він перетасував колоду, знайшов потрібну карту і витріщився на неї. А ми витріщилися на нього. Час минув.

— Я не можу дотягнутися до нього, — зрештою оголосив Рендом.

— Спробуй Бенедикта.

— Гаразд.

Дійство повторилося. Жодного контакту.

— Виклич Дейдру,

1 ... 168 169 170 ... 264
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"