Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

його, заплативши за нього борг. Але найбільше справила враження на Андрія страшна кара, визначена за смертовбивство. Тут-таки, при ньому, викопали яму, спустили туди живого убивця й на нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею. Довго потім ввижався йому страшний обряд кари, і все уявлявся цей живцем засипаний чоловік разом з жахливою труною.

Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків. Часто разом з іншими товаришами куреня, а інколи і з усім куренем та з сусідніми куренями виступали вони в степи полювати на незліченну силу всіх різноманітних степових птахів, оленів і кіз або ж виходили на озера, річки і протоки, відведені за жеребком кожному куреневі, закидати неводи і сіті й тягти багаті тоні[50] на харч всьому своєму куреню. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже стали помітними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щастило у всьому.

Метко і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — діло, за яке новака приймали урочисто в козацькі кола. Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважне діло, де можна було б розгулятися, як слід лицареві; нарешті, одного дня прийшов до кошового й сказав йому просто:

— Що, кошовий, час би погуляти запорожцям?

— Нема де погуляти, — відказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й сплюнувши набік.

— Як то нема де? Можна піти на Туреччину чи на Татарву[51].

— Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву, — відказав кошовий, узявши знов спокійно в рот свою люльку.

— Як не можна?

— Так. Ми обіцяли султанові мир.

— Та він же бусурмен: і Бог і Святе Письмо велять бити бусурменів.

— Не маємо права. Коли б не присягали ще нашою вірою, то, може, і можна було б; а тепер ні, не можна.

— Як же не можна? Як же ти кажеш: не маємо права? Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям.

— Ну, вже не слід так.

— То, виходить, слід, щоб пропадала марно козацька сила, щоб чоловік загинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від нього ніякої користі? То навіщо ж ми живемо, на якого біса ми живемо, розтлумач ти мені це. Ти людина розумна, тебе недарма вибрали на кошового, розтлумач ти мені, навіщо ми живемо?

Кошовий не дав відповіді на це запитання. То був упертий козак. Він трохи помовчав і потім сказав:

— А війні все-таки не бути.

— То не бути війні? — спитав знову Тарас.

— Ні!

— То вже й думати про це годі?

— І думати про це годі.

«Стривай же ти, чортів крутій! — сказав собі Бульба, — ти в мене знатимеш!» І поклав тут-таки помститися кошовому.

Змовившись з тим та другим, запросив він усіх на випивку, і підпилі козаки, декілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив’язані до стовпа літаври, б’ючи у які звичайно скликали на раду. Не знайшовши палиць, що були завжди в довбуша[52], схопили вони по поліну в руки і давай калатати ними. На вибивання перш за всіх прибіг довбуш, високий чоловік з одним тільки оком, незважаючи, однак, на те, страшенно заспаним.

— Хто сміє бити в літаври? — закричав він.

— Цить! бери свої палиці та й бий, коли тобі велять! — відповіли підпилі старшини.

Довбуш ту ж мить витяг з кишені палиці, які він узяв з собою, дуже добре знаючи кінець таким пригодам. Літаври гримнули, — і незабаром на майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Всі зібралися в коло, і після третього вибивання показалися нарешті старшини: кошовий з палицею в руці[53], ознакою його гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем і осавул з жезлом[54]. Кошовий та старшини скинули шапки й поклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, взявшись руками в боки.

— Що значить цей збір? Чого хочете, панове? — сказав кошовий. Лайка та галас не дали йому говорити.

— Клади палицю! Клади, чортів сину, цю ж мить палицю! Не хочемо тебе більше! — гукали з юрби козаки.

Декотрі з тверезих куренів хотіли, як здавалося, опиратись; та курені, і п’яні і тверезі, пішли навкулачки. Крик і галас став загальним.

Кошовий хотів був говорити, але, відчуваючи, що розлючена, свавільна юрба може за це прибити його на смерть, що завжди майже буває в таких випадках, уклонився низенько, поклав палицю й зник у юрбі.

— Звелите, панове, і нам покласти клейноди? — сказали суддя, писар та осавул і ладналися тут-таки покласти каламар, військову печатку й жезл.

— Ні, ви зоставайтесь! — закричали з юрби, — нам треба було тільки прогнати кошового, бо він баба, а нам чоловік потрібен за кошового!

— Кого ж ви оберете тепер за кошового? — сказали старшини.

— Кукубенка обрати! — кричала частина.

— Не хочемо Кукубенка!