Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Марта пригадала чутки, які ходили по місту останні кілька тижнів. Статтю про дивні сни, яку поставили в минуле число журики. І те, що вона бачила сама: неясні тіні у підворіттях, сліди на землі, невиразні звуки у нічних дворах. Згадала про побитого Луку.

— От навіщо, — сказала вона, — всі ці склепи. Ремонт, ґрати, новий охоронець із кресальними собаками. Вони не кладовище охороняють, так?

— Звісно ж, не кладовище. Якщо комусь спаде на думку навідатися сюди після восьмої, це на його власний розсуд. Ані Гіппель, ані міська влада не витрачали б кошти на те, щоб урятувати життя двох-трьох самовпевнених дурників. Взагалі, — додав батько, — якби не Гіппель, усе закінчилося б набагато гірше. Якби він вчасно не здогадався, не почав сперечатися із мером, не вклався би в огорожу, не домовився з єгерями… я не знаю, що зараз було б із Ортинськом. Вони ж збиралися звозити сюди всіх: і місцевих, і тих, хто з інших міст, — просто тому, що ми поряд із кордоном. Всіх, хто, як я, побував у Кіноварі. Але ті начебто-сни, які бачу я і подібні до мене… від них мало шкоди. А як би вони вчинили із живими, коли зметикували би, через кого на вулицях вночі відбувається те, що відбувається?

— Та камон, — сказала Марта бадьорим голосом. — Це вже жахливчики чистої води, у дусі того, про що старі на лавочках пліткують. Що б вони зробили? Ну, зобов’язали б приймати снодійне, щоб без сновидінь, напевно ж є такі пігулки. Чи зобов’язали б родичів учасно будити.

Батько кивнув, наче погоджуючись. До виходу було вже рукою подати, Марта бачила будиночок сторожа і трьох кресальних собак біля брами. Собаки лежали нерухомо, наче кам’яні статуї, тільки тремтіли вивалені з пащек язики.

— Ти не пам’ятаєш, — сказав батько, — але ще до того, як почали працювати фабрики добрив, багато міст страждали від нашестя бродячих псів. Боротися із ними, взагалі-то, можна було двома способами. Стерилізувати чи відстрілювати. Здогадуєшся, який спосіб завжди обирала влада в будь-якому місті? І знаєш, чому?

Марта мовчала.

— Якщо можна зробити щось із меншими зусиллями й витратами, ніхто не обиратиме складніший шлях. Принаймні без серйозних для того причин. Розумієш?

Не вірю, хотіла сказати Марта. Собаки — це собаки, а люди — люди. Ніхто б не чинив такого!..

Але це був поганий аргумент. Огидний. Тому що собаки беззахисніші за людей. Тому що приймати такі правила гри, погоджуватися на таке порівняння — вже сам по собі негідний, ганебний крок.

Замість цього вона спитала:

— А ти? Хай там уже інші, мертві й не дуже, — ясно, чому вони тут. Але ти не повинен. У тебе є дім. Зрештою, що ти можеш зробити супроти відірваних голів, супроти бомб та велетенських їжаків?..

Він не відповів. Просто махнув рукою собакам, щоб пропустили, — і всі троє підвелися, мовчки відійшли вбік. Батько зняв з пояса ключ, повернув у замку.

— І все-таки, — не здавалася Марта. — Ти один — що ти можеш?!

Він, здається, хотів був відповісти, але саме зараз — вчасно, чого вже там! — по той бік брами з’явився Стефан-Миколай. Стеф привітався, батько відповів йому коротким кивком, потім розвернувся до Марти.

— Якщо, — сказав, — це так важливо, гаразд. Я зателефоную і домовимося, сходимо до твого Штоца. Обіцяю.

Перш ніж вона встигла сказати хоч слово, він уже клацнув замком, розвернувся і попростував алейкою назад, до своїх проклятущих склепів, до людей, що спали у них, живі та мертві, й до того, що приходило у цей світ із їхніх снів. Собаки цього разу побігли слідом за батьком.

Наче, подумала вона, щось почули чи відчули.

— Вибач, що спізнився, — кашлянув Стеф. — Скоро чемпіонат, обговорювали, хто поїде.

— Та не страшно, — відповіла Марта. — Все ок. Ми тут поспілкувалися поки. А то, знаєш, сто років по-людськи не розмовляли.

Розділ 5

Жага до знань

Куди йде нормальна старшокласниця в неділю зранку? До подружок. До репетитора. На які-небудь танці-гітару-малювання. В ідеалі — взагалі нікуди не йде, а відсипається за весь навчальний тиждень.

Авжеж, розкатала губу, подумала Марта. День такий сонячний, і взагалі, немає в тебе часу на сон. Втомилася вчора? То сьогодні он відпочинеш, із книжкою.

Місто з вікна маршрутки здавалося сонним і благосним. Наче не було тієї вистави на Трьох Голів, і прямої її трансляції по місцевому каналу теж не було. Життя тривало, все за заведеним порядком. І не існувало причин, з яких достойні, законослухняні мешканці Ортинська мали б тривожитися, — от просто жоднісінької.

Бібліотека імені старшого судейського радника майстра Дроссельмейєра знаходилася за кілька кварталів від Трьох Голів, але Марта якось проморгала ту мить, коли в просвітах між будинками промайнула і щезла площа. Та хай уже, сказала вона собі, поміст напевно вже розібрали, а тих, у клітках, відвезли. Хто лишить воєнних злочинців — вони ж злочинці, правда? — отак, посеред міста? Не забивай собі голову. В сенсі — цим хоча б не забивай.

Вона витягла мобільний і вкотре перечитала смску, яка прийшла зранку: «Їду до бібліотеки, терміново, якщо зможеш, приходь».

І як, скажіть, це трактувати? По-перше, вони й так збиралися до бібліотеки, по-друге, — а де хоча б півслова про те, що вчора він узяв і щез? Відбувся простим: «Вибач, усе відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню». — І? Де ж пояснення?

Був би це не він, а хтось інший — Марта серйозно образилася б.

Гаразд, гаразд, вона й образилася. Ну, бо правда, як можна взяти й не передзвонити. А з іншого боку — може, там справді форс-мажор.

І їй все одно треба було до бібліотеки. Якщо Штоц повернувся, замін більше не буде, а буде от просто завтра цей його урок про давні традиції, треба хоча б щось підготувати.

Бібліотека знаходилась у звичайнісінькій багатоповерхівці часів Драконового Занепаду, займала колись увесь перший поверх. Тепер в одній з кімнаток торгували канцтоварами, іншу викупила якась фірма і заліпила вхід припалим побілкою целофаном — там, наче певне алхімічне таїнство, вже другий місяць поспіль відбувався ремонт. Ані працівників, ані власне звуків ремонту Марта досі не спостерігала — може, тому, що бувала тут лише у вихідні, — і от сьогодні вперше помітила ознаки тамтешньої життєдіяльності. Точніше, ознаки ці ледве її не збили: біля входу до бібліотеки намагалася розвернутися вантажівка, в якій стояло, тримаючись за борт, з десяток цинган, усі в помаранчевих спецжилетках. Водій просигналив і щось гукнув, Марта зиркнула на нього, радше із цікавістю, ніж із роздратуванням, що викликало ще більший сплеск гніву — нею, втім, велично проігнорований.

Бо нема чого. Бачиш же: людина за знаннями