Читати книгу - "Збираючи пазл минулого, Йоанна Овсієнко"

— Так, а тепер трішки поверни голову вправо та замислено подивись перед собою. Трішки привідкрий рот… Просто ідеально, Алісо. Думаю, на сьогодні можна завершувати. Кадрів більш ніж достатньо.

І як же приємно чути такі слова, враховуючи, що це вперше після аварії я повернулася до роботи, незважаючи на переконання батьків, що мені потрібно більше часу на відновлення, і запевнення директорки агентства, що робота нікуди не втече. Та після повернення з Італії з’явилося чітке бажання рухатися вперед і жити далі.

Ввічливо прощаюсь з командою, що працювала зі мною над фотосесією, і йду перевдягатися з дизайнерської сукні, чия спідниця прикрашена величезною кількістю штучних білих троянд, у власний повсякденний одяг. Звісно, для зйомок екстравагантність і епатаж максимально доречні, але в реальному житті я надаю перевагу не привертати до себе зайвої уваги.

Вийшовши на вулицю, опиняюсь у бурхливому вирі людей, що в обідню пору буднього дня проявляють неабияку активність. Оточення мимоволі викликає в мене асоціацію з мурашником, де кожен має певну функцію та відповідально виконує її, створюючи при цьому зачудовуючий і злагоджений рух.

Звіряюсь з годинником і розумію, що вже запізнююсь на зустріч з Денисом.

Поїздка до Італії нас насправді дуже зблизила — тепер ми щодня переписуємося та намагаємся якомога частіше бачитися. Ніколи не думала, що чоловік здатний так сильно притягувати мене. Я насолоджуюсь кожною миттю поруч з ним, не здатна насититися. Варто визнати, так зароджується кохання. І можливо, у моїй теперішній ситуації одним з найкращих рішень буде з головою зануритися в почуття, забувши про все інше.

На щастя, офіс Дениса знаходиться зовсім близько, так що мені не потрібно багато часу, щоб дістатися туди. Та коли я опиняюсь у просторій світлій приймальні, незмінна та вірна секретарка Інна щебечучи повідомляє, що «шеф ще завершує свої справи, так що треба трохи зачекати», а тоді зникає у його кабінеті, щоб повідомити йому про мою появу та забрати деякі документи.

Знаючи, що Денис може з’явитися з хвилини на хвилину, не спішу братися за читання чогось у телефоні. Замість цього розглядаю обстановку довкола себе.

Варто визнати, що приймальня, оформлена в монохромному стилі, виглядає солідно та презентабельно. Це місце виглядало б як ідеальна ілюстрація для якогось дизайнерського каталогу, якби не хаотичний завал документів на секретарському столі.

Ох, і чого там тільки не було: контракти, приготовані до відправлення юристам на вичитку та узгодження, отримані рахунки від клієнтів… Стоп, невже це моє ім’я?

Приголомшена та не здатна вгамувати власну допитливість, тягнусь до документу, де згадано мене саму, і беруся його вивчати. Майже всі ці папери надані лікарнею, де я прокинулася після аварії, і детально описують мою історію хвороби.

Окрім того,  тут також знаходяться поліцейські звіти того самого доленосного ДТП, про існування яких я навіть не здогадувалася — зі мною жодного разу не зв’язувалися правоохоронці та й батьки не згадували, що їх допитували.

Але зараз мене найбільше непокоїть не це, а присутність усіх цих документів в офісі Дениса. Яким чином йому вдалося їх роздобути? І навіщо вони йому взагалі знадобились?

— Це конфіденційні документи, їх не можна чіпати! — долинає до мене обурений голосок Інни.

Повернувшись, бачу, що вона вийшла з кабінету, а разом з нею залишив свій кабінет і Денис власною персоною. Саме на ньому я й концентрую увагу, абсолютно ігноруючи секретарку.

— Що це таке? — вимогливо запитую, ледве не зриваючись на крик.

Киплячі емоції змушують усе тіло тремтіти. Нервово трушу паперами, що викликали в мене сумніви в Денисі. Зараз мені понад усе потрібна чітко відповідь від нього, що поставила б усе на свої місця та довела, що ситуація далеко не така страшна, як здається на перший погляд.

Денис кидає напружений погляд на секретарку, а тоді запрошує мене до свого кабінету для розмови віч-на-віч.

— Я все тобі поясню, — обіцяє він, намагаючись говорити якнайбільш заспокійливим тоном.

Ох, як же хочеться вірити йому. Звісно, я одразу ж киваю та проходжу до кабінету.

Раніше мені ніколи не доводилося бувати тут. Кімната виявляється вельми просторою та обставленою просто ідеально для ділових зустрічей.

Я сідаю на білий шкіряний диван коло стіни та дивлюсь на Дениса, очікуючи обіцяних пояснень. На щастя, він не змушує довго чекати на себе.

— Гаразд, буду з тобою відвертим.

— Дуже на це сподіваюсь, — просто не можу втриматися від шпильки.

— Отже, почувши твою історію я не здатний був просто так відпустити ситуацію, тому заплатив знайомим з клініки, до якої ти потрапила після аварії, щоб отримати всі дані щодо тебе та в інших спеціалістів дізнатися про можливості відновлення пам’яті.

Скрушно хитаю головою, дивуючись тому, як легко за гроші можна отримати доступ до чиїхось особистих документів у лікарні.

— А звідки в тебе поліцейські звіти?

— То ти і їх бачила… Що ж, від тих же знайомих я дізнався, що поліція займається справою твого ДТП та взявся за залагодження справи, щоб вони не турбували тебе та не викликали стрес.

Важко зітхаю, обдумуючи все почуте.

Денис не виявився божевільним маніяком-сталкером, що вже радує, проте його гіперопіка все-таки викликає тривогу.

— Послухай, я ціную, що ти так сильно переживаєш за мене, — говорю, намагаючись ретельно добирати кожне слово, — але чи не здається тобі, що це трішки занадто, зважаючи хоча б на зовсім невеликий термін наших стосунків?

Він не спішить відповідати, ретельно обдумуючи сказане мною, і це вселяє надію на те, що мене по-справжньому буде почуто.

— Мабуть, ти маєш рацію, — урешті-решт визнає Денис. — Схоже, я дійсно перейшов певну межу. Пробач мені.

Саме ці слова я й очікувала від нього. Проте потрібно проговорити ще дещо важливо.

— Тоді давай встановимо нові правила між нами — жодних таємниць і недомовок, а також повага до особистого простору.