Читати книгу - "Вагітна від нареченого сестри, Ярл Конг"

Та твою ж кочережку... А де ключі, Кіро? Де ти вже їх посіяла? А то додому добратися, то я дібралася, а от чим відчиняти вхідні двері? Пальцем чи що? Альбіна навряд чи вдома, а батьків будити немає ні найменшого бажання, все ж таки вже пізня година, вони сто відсотків вже відпочивають.

- Привіт, - набираю до Віки, бо тільки на тому будиночку я могла залишити ключі від квартири. В Лії в гуртожитку я не роздягалася, а в лікарні я б почула, якби вони випали з кишені. В практично пустій лікарні цей звук точно привернув би мою увагу, тож тут без шансів. - Ти можеш глянути, чи ніде немає моїх ключів від будинку? Там зв'язка з двох ключів, одні такі...

- Гей, зачекай, стопе, - схоже на те, що дівчата не надто сильно засмутилися через той факт, що головної винуватиці урочистості немає з ними, оскільки на задньому фоні чулися викрики Нати та Ліки. Подруги веселилися і я була тільки щаслива від того, що хтось в цей день має гарний настрій. Якщо мені не вдалося повеселитися, то хоча б подруги за мене відсвяткують. Хоча б так, хоча б якось. - А ти де взагалі? І коли будеш?

- Віко, вибачайте, але я вже не повернуся, - навіть уявити не можу, як я продовжу веселитися, ніби нічого не трапилося. Явно не після того, що я почула від матері Лії стосовно маленької Софійки. Це буде ніби танці на кістках. Я цього допустити не хочу.

- Як це не повернешся? Ти що жартуєш? - Після наступає якесь голосне шурхотіння, настільки голосне, що я вимушена навіть телефон віддалити від вуха, щоб не оглухнути. Ото була б класна новина в заголовки газет - "оглухнути у вісімнадцять. Насмішка долі" - Гей, дівки, тут Кіра говорить, що вже не повернеться до нас на святкування. Як ви вважаєте це нормально?

Відразу після цієї фрази наступили обурливі вигукування дівчат, що так некрасиво й так ніхто не робить, і взагалі я така погана, що залишила їх наодинці змагатися з шикарним будинком та купою випивки з закускою. Одним словом, я ще та мерзота.

- Вік, то ти глянеш чи ніде не видно ключів? - Коли на задньому фоні трішки вгамувалися, певно втратили інтерес закликати мене у свою компанію, то я ще раз попросила дівчину переглянути, чи ніде немає моєї пропажі. Яку вона могла б відправити мені на таксі. Так, ця невеличка зв'язка ключів вийшла б мені надто дорого, якщо врахувати суму, яку довелося б заплатити за таксі, але мені сон та і загалом відпочинок батьків куди важливіше, ніж якісь купюри.

- Ні, не гляну. Приїжджай сюди й ми хоч цілу детективну компанію наймемо, щоб знайти твої ключі. А до того моменту, поки я не побачу твою вісімнадцятирічну мордочку перед собою, поки й пальцем не поворухну, щоб щось шукати.

- Окей, я зрозуміла, - всередині мене вже починало бурлити, так гнів підіймався з дна й невдовзі загрожував накрити з головою.

- То ти приїдеш?

- Ні, не приїду! - Варто закінчувати цю розмову, бо я мало того, що не відсвяткую своє повноліття, так ще й посварюся з подругою в прах та порох. День і так завершується кепсько, не потрібно його робити взагалі чорнющим. Щоб він точно запам'ятався на все життя. Чорним днем календаря. - Гарно вам повеселитися!

Я усвідомлювала, що не маю права злитися на дівчат, вони не винні в тому, що в Лії трапилося таке горе. Але водночас і подруги не могли зрозуміти мене в цей момент. Вони бажали набирати обертів в плані веселощів, а я була тим викрадачем свята, який хотів все зіпсувати. Ми сьогодні попросту знаходилися на різних полюсах і не могли зрозуміти одне одного.

"Вибачте, мамо і тату, я не хотіла вас тривожити. Чесне слово" - так подумки я перепросила у рідних, натискаючи на дверний дзвіночок.

- Кіро? - Якесь диво, буквально пару секунд і на порозі мене зустріла мама. Ну, тобто це було очевидно, що вона або ще тільки батько міг відчинити, але здивувало мене інше - зовнішній вигляд рідної. Вона хоч і була одягнута в халат, що свідчило про підготовку до сновидінь, але на обличчі ні натяку на те, що мама вже спала.

- Мамо? - Неймовірний діалог, прямо тарантінівський. Ви там записуйте, потім через пару поколінь будете цитувати класика. - А чому ти не спиш?

- Та ми з татом дивилися фільм, а ти... Ти чому не на будинку з дівчатами? Щось трапилося?

- Люба, що там таке? - Не встигла я відповісти, чому я замість веселощів з дівчатами вибрала припертися посеред ночі додому, як за мамою з'явився і батько, теж спантеличено поглянувши на мене, ніби я прибулець, який незрозуміло якого милого завітав саме в цю квартиру й незрозуміло що від них хочу. - Доню?

- Сонечко, що трапилося? - Повторила своє попереднє запитання мама, і я вирішила, що час настав.

- Мені потрібно з вами поговорити...

Ось воно, доросле життя. Дорослі проблеми. Тільки я б ніколи й подумати не могла, що ці проблеми посиплються мені на голову в перший же день повноліття. Якщо воно, це життя, таке тяжке, то я хочу відмотати час назад, повернутися в ті часи, де головною моєю проблемою було вибрати який саме мультфільм переглянути...