Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

Коли ми не зайняті якоюсь роботою, наш мозок має тенденцію наближатися до стану вакууму. Кожен студент-фізик знає, що «природа не терпить порожнечі». Найзрозуміліший приклад вакууму — це звичайна електрична лампочка. Розбийте її, і повітря одразу заповнить цей теоретично порожній простір.

Точно так само природа поспішає заповнити порожнечу нашого розуму, якщо він не зайнятий якоюсь діяльністю. Чим заповнити? Зазвичай емоціями. Чому? Тому що такі емоційні стани, як неспокій, страх, ненависть і заздрість, пускаються в хід первісними силами і динамічною енергією джунглів. Ці емоції такі сильні, що можуть витіснити з нашого розуму всі мирні й щасливі думки і відчуття.

Джеймс Л. Марселл, професор Колумбійського педагогічного коледжy, дуже добре висловив цю думку такими словами: «Неспокій особливо дошкуляє вам не тоді, коли ви дієте, а коли денна праця закінчена. Ваша уява малює тоді безглузді картини життєвих невдач, які нібито вас спіткали, і перебільшує найнезначніші помилки. В цей час ваш мозок нагадує двигун, що працює без навантаження. Він розкручується з неймовірною швидкістю, підшипники починають плавитися, і двигун ось-ось розлетиться на шматки. Щоб подолати цей неспокій, ви повинні постійно займатися будь-якою конструктивною діяльністю».

Не треба бути професором коледжу, щоб усвідомити цю істину і застосовувати її на практиці. Під час війни я познайомився з однією домогосподаркою з Чикаго, і вона розповіла мені, як з'ясувала для себе, що «найкращі ліки від неспокою — діяльність, яка забирає весь час і сили». Я зустрів цю жінку і її чоловіка у вагоні-ресторані потягу, коли їхав із Нью-Йорка на свою ферму в Міссурі. (На жаль, я не поцікавився, як їх звуть, — не люблю наводити приклади, не зазначаючи імен людей. Подробиці додають історіям переконливості.)

Ця подружня пара розповіла мені, що їхній син пішов в армію наступного дня після бомбардування Перл-Харбору. Жінка постійно хвилювалася за єдиного сина і майже занапастила своє здоров'я. Де він? Чи він у безпеці? Чи в бою? Поранений? Убитий?

На моє питання про те, як вона спромоглася подолати свій неспокій, жінка відповіла: «Я поринула у справи». Перш за все вона відмовилася від послуг наймички і сама взялася до хатньої роботи. Але й це не дуже допомогло.

«Проблема полягала в тому, — пояснила вона, — що я все робила майже автоматично, мій мозок не включився до тієї роботи. Я продовжувала хвилюватися, застеляючи ліжко і миючи посуд. Я зрозуміла, що мені потрібна інша робота, яка потребувала б від мене не лише фізичних, а й розумових зусиль. І я пішла працювати продавцем у великий універсальний магазин.

Це допомогло. Я відразу ж опинилася у вирі справ: навколо мене постійно товклися покупці, які цікавилися цінами, розпитували про наявні розміри і кольори. У мене й секунди не було на те, щоб згадувати про свої проблеми, а вночі я думала тільки про те, як позбутися болю в ногах. Після вечері я падала в ліжко і миттю засинала. У мене не було ні часу, ні сил для хвилювання».

Вона зрозуміла для себе те, про що писав Джон Кавпер Повіс у книзі «Мистецтво забувати прикрощі»: «Коли людина поринає у виконання дорученої їй справи, її охоплює якесь приємне відчуття безпеки, глибоке заспокоєння і щасливе забуття».

І яке щастя, що ми на це здатні! Оса Джонсон, найвідоміша у світі жінка-мандрівник, нещодавно розповіла мені про те, як вона подолала неспокій та смуток. Можливо, ви читали історію її життя. Вона називається «Я одружилася з авантюрою». Якщо якась жінка і вийшла заміж за пригоди, то це вона. Мартін Джонсон став її чоловіком, коли їй виповнилося шістнадцять років. Залишивши асфальтовані тротуари міста Чанута, штат Канзас, вона опинилася на вузьких стежинах диких джунглів Борнео. Протягом чверті століття подружжя з Канзасу мандрувало світом, знімаючи фільми про майже рідкісних диких тварин Азії й Африки. Дев'ять років тому вони повернулися до Америки і вирушили в подорож країною із лекціями та кінофільмами. Вони вилетіли з Денвера літаком, який мав сісти на узбережжі. Але літак розбився у горах. Мартін Джонсон загинув, Осі лікарі сказали, що решту життя вона буде прикута до ліжка. Але вони не знали, з ким мають справу. Три місяці потому вона вже пересувалася в інвалідному візку і виступала з лекціями перед великими аудиторіями. Не підводячись зі свого візка, вона прочитала сотні лекцій. Коли я запитав жінку, навіщо їй все це, Оса відповіла: «Я навантажую себе, щоб не мати часу для суму і неспокою».

Оса Джонсон з'ясувала для себе істину, яку сто років тому висловив Теннісон: «Я маю загубитися в роботі, інакше загину від скорботи».

Сталося так, що адмірал Берд відкрив ту саму істину. Протягом п'яти місяців він жив у халупі, похованій під крижаним панциром, що вкриває Південний полюс. Цей панцир зберігає прадавні таємниці природи і вкриває невідомий континент, який за своїми розмірами більший від США та Європи. Усі п'ять місяців адмірал мешкав геть один. На сотні миль навколо — жодної живої душі. Холод був такий, що він чув, як замерзає його віддих, коли вітер бив йому в обличчя. У своїй книзі «Сам» адмірал розповідає про ті п'ять місяців, які він прожив у вічній пітьмі. Дні були такі ж темні, як і ночі. Він мусив постійно щось робити, щоб не збожеволіти.

«Вечорами, — писав він, — перш ніж загасити ліхтар, за виробленою звичкою я планував роботу на завтрашній день. Наприклад, на розчищення рятівного тунелю від снігу я давав собі одну годину, на визначення швидкості дрейфу — півгодини, на встановлення діжок для палива — годину, ще одну на те, щоб видовбати книжкові полиці в стіні тунелю для продуктів і дві години — на ремонт зламаної поперечини у санях...

Чудово, коли є можливість розподіляти таким чином свій час. Це дозволило мені набути виняткової здатності контролювати себе. Без цього я втратив би сенс життя, що скінчилося б деградацією особистості».

Звернемо увагу на ці слова: «Беззмістовне життя зазвичай призводить до деградації особистості».

Якщо ви та я чимось занепокоєні, давайте згадаємо про давній лікувальний засіб — про роботу. Про нього казав такий авторитет, як нині покійний доктор Річард 3. Кебот, колишній професор клінічної медицини в Гарварді. У своїй книзі «У чому сенс людського життя» Кебот пише: «Обіймаючи посаду лікаря, я мав щасливу нагоду спостерігати, як робота зцілює багатьох людей, що страждали на параліч душі, причиною якого є тягар сумнівів,