Читати книгу - "Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити"

геть розхитана, я втратив сенс життя». Врешті-решт Маріон звернувся до лікарів. Один із них призначив йому снодійне, другий порадив податися в мандрівку. Він виконав обидві рекомендації, але жодна з них не допомогла. «Мені здавалося, — казав він, — що моє тіло потрапило в лещата, які дедалі міцніше стискаються». Якщо ви хоч раз опинялися у стані морального паралічу від горя, то знаєте, що він відчував.

«Але, слава Богу, у мене залишалася ще одна дитина — мій чотирирічний синок — він і підказав мені шлях до вирішення проблеми. Одного дня я приречено сидів у кріслі, поринувши у своє горе. Хлопчик підійшов до мене і запитав: „Тату, ти зробиш мені човника?“ У мене й рухатися не було бажання, не те що робити щось. Але мій син — дуже наполеглива особа, і мені довелося капітулювати.

Щоб змайструвати човника, я витратив три години. Коли я віддав синові готову іграшку, то зрозумів, що під час тієї роботи не відчував звичної для мене нервової напруги і вперше за багато місяців знайшов душевний спокій!

Це відкриття збудило мене зі сну, в якому я перебував, і змусило замислитися. Вперше за багато місяців я спробував тверезо оцінити ситуацію. Я зрозумів, що неспокій зникає, коли ми зайняті справою, пов'язаною з плануванням і обмірковуванням. Я подолав неспокій, майструючи човник для сина, тож вирішив постійно щось робити.

Наступного вечора я походжав з кімнати в кімнату і складав перелік робіт, які необхідно виконати. З'ясувалося, що дрібного ремонту потребують десятки речей: книжкові шафи, східці, кватирки, штори, дверні ручки, замки, водогінні крани. Це приголомшило мене. Протягом двох тижнів я склав перелік необхідних робіт з 242 пунктів.

За останні два роки я виконав більшість із них. Крім того, я наповнив своє життя справами, які додавали мені сил. Двічі на тиждень я відвідую вечірню школу в Нью-Йорку. Я поринув у громадську діяльність, і зараз очолюю шкільну раду. Я беру участь у десятках зборів. Я допомагаю збирати гроші для Червоного Хреста і займаюся безліччю інших справ. Я настільки зайнятий, що в мене немає часу для неспокою».

Немає часу для неспокою! Саме це сказав Вінстон Черчилль, коли працював по вісімнадцять годин на добу у розпалі війни. Його запитали, чи непокоїться він через покладену на нього величезну відповідальність, і він відповів: «Я надто заклопотаний, щоб витрачати час на неспокій».

У такій же ситуації опинився Чарлз Кеттерінг, коли розпочав роботу над винаходом автоматичного стартера для автомобіля. Нещодавно містер Кеттерінг пішов на пенсію, а до цього він обіймав посаду віце-президента компанії General Motors і очолював у цій корпорації відділ з наукових досліджень і розробок. А на початку кар'єри він був такий убогий, що лабораторія його містилася в хліві! Щоб купити продукти, йому доводилося брати гроші у дружини — та отримувала півтори тисячі доларів за уроки гри на фортепіано, — згодом він мусив позичити п'ятсот доларів під заставу своєї страховки. Я запитав його дружину, чи хвилювалася вона в той важкий для них час. «Звісно, — відповіла вона, — я так нервувала, що не могла спати, але Чарлз випромінював спокій. Він надто поринув у свою роботу, щоб хвилюватися за її результат».

Видатний учений Пастер казав, що «душевний спокій можна знайти в бібліотеках і лабораторіях». Чому саме там? Тому що люди, які працюють у бібліотеках і лабораторіях, зазвичай надто захоплені справою, щоб турбуватися. Дослідники рідко страждають на нервові розлади. У них просто немає часу на таку розкіш.

Чому така проста річ, як заняття якоюсь справою, допомагає позбутися неспокою? Один з основних законів психології стверджує, що будь-яка людина, хоч яка розумна вона була б, може думати тільки про один предмет. Ви не певні щодо цього? Добре, тоді давайте проведемо експеримент.

Відкиньтеся у кріслі, заплющіть очі і спробуйте одночасно подумати про статую Свободи і про ваші плани на завтрашній ранок.

Правда ж, ви з'ясували, що про те і про те можна думати лише по черзі, але не одночасно? Це правило стосується й емоцій. Ми не можемо відчувати задоволення від заняття улюбленою справою, перебуваючи у пригніченому настрої. Один вид емоцій витісняє інший. До речі, це просте відкриття дозволило армійським психіатрам творити справжні дива під час війни.

Солдати поверталися з поля бою настільки приголомшені пережитими жахами, що ставали «психоневротиками». У цих випадках військові лікарі призначали їм як ліки постійну зайнятість якоюсь справою. Кожна хвилина їхнього життя була наповнена діяльністю. Зазвичай вона відбувалася на свіжому повітрі. Вони рибалили, полювали, ганяли м'яча, грали у гольф, займалися фотографією, садівництвом або танцями. У них не залишалося часу на жахливі спогади.

У сучасній психіатрії метод лікування нервових хвороб роботою отримав назву «працетерапія». Цей метод не можна назвати новим. За п'ять століть до нашої ери лікарі використовували його в Стародавній Греції!

Квакери застосовували працетерапію у Філадельфії за часів Вена Франкліна. У 1774 році чоловік, що відвідав квакерську лікарню для психічно хворих, був приголомшений, побачивши, що пацієнти прядуть льон. Він вирішив, що їх нещадно експлуатують, але квакери пояснили йому, що стан здоров'я недужих значно покращується, коли вони виконують нескладну монотонну роботу. Вона заспокоює нерви.

Будь-який фахівець у галузі психіатрії скаже вам, що робота — трудова діяльність — найкращі ліки для хворих нервів. Генрі Лонгфелло зрозумів це, коли померла його молода дружина. Вона хотіла розтопити сургуч над свічкою, але вогонь несподівано перекинувся на її вбрання. Лонгфелло намагався врятувати її, але було вже пізно. Вона померла від опіків. Лонгфелло був настільки приголомшений цією непоправною втратою, що ледве не збожеволів від скорботи. На щастя, троє його дітей потребували постійної уваги і турботи. Попри своє горе, Лонгфелло став для них і батьком, і матір'ю. Він виводив дітей на прогулянку, розповідав казки, грався з ними. Цей період свого життя він відобразив у безсмертній поемі «Дитяча година». Крім того, він перекладав Данте. За всіма тими справами він забув про своє горе і знову знайшов душевний спокій. Як сказав Теннісон, втративши свого найкращого друга Артура Хеллема: «Я маю загубитися в роботі, інакше загину від скорботи».

Ми легко можемо «загубитися в роботі», бо завжди заклопотані проблемами й повсякденними справами. Але у нас залишається час після роботи, і він найнебезпечніший. І тоді, коли ми, здавалося б, могли тішитися дозвіллям і почуватися щасливими, на нас чатує біс неспокою. Ми починаємо думати, що обрали хибний шлях у житті і тупцяємо на одному місці; нам здається, що випадково кинута