Читати книгу - "Якось 31 грудня, або Що ви собі дозволяєте?, Софія Чайка"

Кросівки дійсно промокли. Шкарпетки залишали на підлозі вологі сліди. Але ж не знімати їх, справді?

Поставивши сумку з продуктами на табурет в маленькій кухні, де вже господарювала Галя, чоловік взяв дерево та попрямував до кімнати. Там було тихо і дуже скромно. Старенький килим, квіткові шпалери, вив'язана гачком скатертина на овальному столі, телевізор, диван з подушками, два крісла – симпатично, але зовсім невідповідно для сім'ї процвітаючого адвоката.

Вибираючи, куди б прилаштувати ялинку, Сергій не одразу помітив хлопчика, що майже потонув в кріслі разом з книгою.

– Вітаю! – малюк не ворухнувся, його погляд повільно ковзав уздовж рядків. – Я ялинку приніс. Будеш наряджати?

– Він не чує. Зовсім.

Мельникова підійшла до хлопчика, пригорнула до себе, погладила по кучерявій голівці, повернула до себе дитяче обличчя.

– Мама прийшла!

Малюк розсміявся та дзвінко поцілував Галю. Вона присіла поруч навпочіпки і виразно повідомила:

– Іванку, це – дядько Сергій. Мамин друг. Він майже Дід Мороз: ялинку тобі приніс.

Круглі очі втупилися на нього з щирим захопленням.

– Клас! Будемо наряджати.

Сергій помітив трохи дивну вимову хлопчика. Поцікавився у Галі:

– Це він з народження? Не чує.

– Після грипу. Два роки тому. Але Іванко читає по губах. І книги. Встиг навчитися до хвороби. Страшенно не хочеться віддавати його в спеціалізовану школу. Він – дуже кмітливий хлопчик. Але, здається, іншого виходу немає.

– Зараз йому скільки? П'ять?

– Майже сім. Він зростом не вийшов. В мою рідню вдався.

Ці двоє дійсно були дуже схожі: очима, ямочками на щоках, рудуватими кучериками. Тільки Галя заплітала волосся в коротку кіску.

Симпатичний хлопчина. І мама. Останнє не стало для нього новиною. Він завжди про це знав.