Читати книгу - "Війна у натовпі"

акації. Останнього туранського тигра вбили в 1934 році, а казахи стверджували, ніби тигри існують там і понині. В тугаях водилося досить багато фазанів. Ці умільці накривали тугаї сітками за допомогою солдатів. Після цього стріляли під сіткою, аби фазани не тікали, а злітали. Тих, що заплутувалися, добивали веслами, причому брали тільки півнів. У серпні качки-селезні линяють, змінюють махові пір'я. Їх відсікали від плавнів, загрібали бреднем. Кабанів ловили петлями. В системі "Зона" 1М застосовувався німецький дріт. Еластичний, він добре затягувався, на відміну від нашого, який міг зігнутися. Розірвати дріт діаметром у 2 мм було неможливо. Ставили петлі на одній стежці по шість підряд. Двох-трьох кабанів буквально розрізало дротом.

В пустелі повно зайців. Казахи їх не їдять. Тваринка жує жуйку, але з кігтями на лапах. Місцеві їли б і свиню.

Та, хоча і з роздвоєними копитами, але жуйку не жує. Виїжджали вночі на ГАЗ-66 (теж мені, машина для пустелі), набирали каміння, фарою-шукачем ловили зайців. Задача — не упустити здобич з променя світла. Солдат підходив і метрів з двох бив зайця жменею каміння. Головне було не закрити собою світла, аби не нарватися на мат.

— Що тобі, по десять разів за кожним зайцем зупинятися?

Таким чином за три-чотири години випольовували 12-15 зайців. Здобич йшла в казан караулу, а тушонку продавали або міняли на горілку.

Виготовлення пательні в караулі також не вимагає багато зусиль: кладуть лопату і кілька разів на неї кидають тридцятишестикілограмову гирю, після чого беруть підходяще мастило — "ЦИАТИМ-100". Найбільш надійний спосіб перевірити вміст банок — дати собаці: якщо лизне, значить, можна їсти. Гарматне сало-суміш з оленячого жиру і яловичого або китового також мало побутову цінність (в караулах солдати смажили картоплю), хоча і смерділо гумою. Системи охорони в караулі працювали від акумуляторів, для їхнього змащування і видавали "ЦИАТИМ-100".

Валерій Бобрович (Устим)

ІНДОКИТАЙ

30 березня 1972 року, висловлюючись офіційною мовою, "відбулося загострення". Частини регулярної північнов'єтнамської армії чисельністю до ста тисяч чоловік перейшли демаркаційну лінію й атакували Південний В'єтнам з кількох напрямків. Хоча Косигін застерігав Ле Зуана від таких дій, але в'єтнамське керівництво запевняло, що, як тільки перший танк перетне кордон, вдячне населення підхопить його на руки і понесе на собі до самого Сайгона. Я на власні очі бачив подібне в пропагандистському фільмі.

Американці відповіли міцною концентрацією авіаційних нальотів. Спочатку зруйнували дамби, а коли вода залила навколишні лани і звела нанівець свободу маневру, взялися за танки. Це вже була не війна, навіть не полювання, а тир. Фото спалених "п'ятдесятчетвірок" із зірками на баштах друкувалися світовою пресою. Здавалося б, черговий casus belli — свідчення агресивності комуністичного режиму — наявний, і можна було чекати великої війни. Панічна реакція Ханоя підтверджувала що думку. До армії мобілізували десятки тисяч чоловіків. З ракетних і артилерійських батарей познімали зенітників і погнали на передову.

Всім радянським "радникам" незалежно від роду занять довелося перекваліфікуватися. Я став артилеристом. Коли військових радників призначають на батареї або в стрілецькі батальйони, як це мало місце в Ефіопії, це — вірна ознака того, що справа знаходиться під загрозою. В будь-якій колоніальній (визвольній, міжусобній) війні неминуче настає момент, коли до армії починають призивати чоловіків, не зважаючи на ценз освіти й осілість. Тоді на поля битв повертається традиційне воєнне мистецтво, перед яким ми, переважно, безсилі.

Наша зенітна батарея прикривала нафтосховище, побудоване французами десь у 1947 році. На нашому озброєнні були 24 зчетверені флотські артилерійські установки "ерлікон", чи то англійського, чи то американського виробництва, випуску кінця Другої світової війни.

Подача боєприпасів здійснювалася гідравлічно з бетонних погребів. Створена ще 1917 року класична машина для вбивства — славетна конструкція німецького інженера Бекера — функціонує за геніально простим принципом віддання вільного затвору. За секунду кожна люфа вистрілює кілограм снарядів калібру 20x110 зі швидкістю 404-1200 пострілів на хвилину.

А поки ми без особливого успіху палили по американських літаках палубної авіації і навіть стратегічних бомбардувальниках. Скільки я тоді "збив" літаків — жах охоплює. Вранці, бувало, прокинешся, а навкруги все засіяно уламками повітряного флоту США. І всі наші дані найретельнішим чином складалися у вищих штабах. Якщо вірити зведенням, у В'єтнамі було збито літаків утричі більше, ніж їх налічували US Air Force[6].

Ще в 1940 році під час бойових дій у Північній Норвегії німецький маршал авіації Шпеєрле видав красномовний наказ: "Будь-який льотчик, що доповість мені про пошкоджений або потоплений ним корабель противника, буде негайно відданий під військово-польовий суд". В подібному випадку, аналізуючи радянський досвід виконання п'ятирічок за чотири роки, американські аналітики дійшли висновку, що росіяни тепер можуть двадцять років взагалі не працювати. Насправді за півроку над Хайфоном радянськими ракетами "земля-повітря" було збито тільки два літаки противника.

Завдання нашої батареї — боротьба з винищувачами-бомбардувальниками "Фантом". На відміну від В-52, "Фантоми" діяли п'ятірками, підходячи до цілі ешелонами на різній висоті. Помітивши курний хвіст пущеної з землі ракети, перша п'ятірка розсипалася в сторони, а літаки другої бралися за станцію наведення. Підкрилові касетні установки ракет малого калібру "повітря-земля" були дуже ефективною зброєю. Дощ розривів накривав вогневу позицію, і ставало вже не до управління вогнем. Тоді з 24 наших установок стріляли тільки три: моя і ще дві, де стрільцями були старші матроси мого екіпажу.

В'єтнамці доповнили захисні споруди французів досить ефективними бомбосховищами. В землю закопували кільце каналізаційної труби і закривали люком. Сховатися в ньому можна було лише одній людині, проте накрити його вдавалося хіба що прямим влучанням. Та ховатися в цих трубах і трястися разом з землею було дуже лячно. Справді, коли сидиш у люльці установки, ловиш у перехрестя літак противника, хоча знаєш, що не влучиш, світ навколо ніби й не існує. Натискаєш на педаль вогню і не чуєш власних пострілів, не те що розривів ворожих ракет.

Ми вели в основному загороджувальний вогонь, аби примусити "Фантоми", які літали по складках місцевості, підійматися над цією стіною вогню і таким чином потрапляти під ракетний обстріл. Будь на те моя воля та якісь технічні можливості, я б сам навів, нарешті, американців на ці нафтосховища.

У нас, моряків, не залишилось жодних ілюзій з приводу цієї бійні. Флот завжди був найбільш революціонізованою частиною радянського суспільства, ми ж ходили в закордонні плавання. Випадків переходу на сторону противника у В'єтнамі не помічалося, зважаючи на відсутність таких можливостей.

Хоч як дивно, основним джерелом інформації про стан справ у країні для нас, замкнених на суднах, були