Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Віра відкрила рот, але слів не знайшлося.

— І я розумію, що зараз зовсім не той момент для подібних розмов, — швидко додав Марк, спостерігаючи за її реакцією. — Але якщо колись тобі захочеться… ну, несерйозних стосунків… просто кайфувати від моменту, без зобов’язань…

Він залишив слова у повітрі, даючи їй можливість самій зробити висновки.

Віра дивилася на нього, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Вона не знала, що відповісти. І головне — не знала, чи хоче взагалі відповідати.

Віра витримала паузу, примружившись, наче ретельно обдумувала його слова. А потім зітхнула й хитро всміхнулася.

— Тобто ти вирішив скористатися моментом, поки я ще не до кінця прийшла до тями, і зробити свою пропозицію?

Марк примружив очі.

— Ти це зараз переводиш у жарт, так?

— А що мені ще робити? — Вона розвела руками. — Плакати від несподіванки? Чи, може, вхопити тебе за руку й захоплено сказати: «О так, Марку, це саме те, про що я мріяла!»

Він усміхнувся, хитаючи головою.

— Ну, хоч не відмовилася одразу.

— Дай мені шанс хоча б поснідати, — вона підняла чашку чаю й зробила ковток. — Хоча, якщо серйозно… Ти ж розумієш, що це дуже погана ідея?

— Чому? — Марк нахилився ближче, явно розважаючись.

— Бо я не хочу потім мати справу з розчарованим Марком, який скаже, що не очікував такого розвитку подій.

— Повір, я б ніколи не ставився до цього так драматично.

Віра пирхнула.

— Аліса ж уб’є тебе, якщо дізнається.

— Ти кажеш так, наче вже погодилася.

Вона закотила очі, але Марк помітив слабкий рум’янець на її щоках.

— Просто снідай, Марку. І більше не спокушай мене дивними пропозиціями.

— Гаразд, гаразд, — він підняв руки вгору. — Але пропозиція залишається в силі.

Віра лише похитала головою, ховаючи усмішку за чашкою чаю.

Марк загальмував перед знайомим під’їздом і кинув погляд на Віру, яка сиділа поруч, тримаючи сумку на колінах.

— Довезти до самих дверей? — підморгнув він.

— Ні, дякую, я впораюся, — усміхнулася Віра, відстібаючи ремінь безпеки.

Марк нахилився ближче, сперся ліктем на кермо й уважно подивився на неї:

— Ну що, точно в порядку? Не хочеш ще деньок відіспатися?

— Марку, — вона хмикнула. — Я ж не в комі була. Все нормально.

— Просто перевіряю.

Віра вже взялася за ручку дверей, але раптом зупинилася й кинула на нього швидкий погляд.

— Дякую тобі… за все.

Марк зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Та кидай, Віро. Я ж не міг залишити тебе там.

Вона ще мить дивилася на нього, а потім відчинила двері й вийшла.

— Побачимось, Марку.

— Побачимось, — відповів він, дивлячись, як вона впевнено крокує до дверей під’їзду.

Коли вона зникла всередині, Марк ще трохи посидів у машині, барабанячи пальцями по керму. Потім глухо вилаявся, рушив з місця і поїхав.

Віра ледве встигла зняти пальто, як з кухні долинув голос Аліси:

— Віро, негайно заходь сюди!

Вона стримано зітхнула й зайшла на кухню, де за столом сиділи Аліса, Тихон і маленька Ростислава, яка зосереджено бавилася якоюсь іграшкою.

— Ну що, давай сюди свій телефон, — сказала Аліса, схрестивши руки на грудях.

— Що? Навіщо? — Віра з підозрою глянула на неї.

— Перевіримо, чи ти ще не написала вчорашньому бармену "дякую за цікавий вечір", — спокійно пояснив Тихон, відпиваючи каву.

— Ой, та годі вже! — Віра закотила очі й сіла навпроти.

— Віро, тобі підсипали щось у напій! — Аліса підняла брови. — Це не жарти!

— І якби не Марк, хто знає, чим би це закінчилося, — додав Тихон.

— Та я знаю…

Віра нервово потерла чоло. Їй не хотілося знову прокручувати в голові вчорашній вечір, тим більше, коли Марк усе розповів за неї.

— То чому ти не подзвонила нам відразу? — Аліса нахилилася вперед, її очі блищали тривогою.

— Бо мене винесли з клубу, поки я ще могла ходити, — буркнула Віра.

— О, так значить, усе чудово, можна не хвилюватися! — саркастично промовив Тихон.

— Та досить вже! — Віра втомлено сперлася на стіл.

Ростислава, яка до цього мовчки гралася, підняла голову й невдоволено скривила губи.

— Тьотю Віро, ти була неслухняна?

— Трошки, — усміхнулася Віра, погладивши її по голові.

— Тоді ти — погана дівчинка! — заявила мала, повторюючи вираз обличчя своєї мами.

— Ростиславо, не так категорично, — Аліса ледь стримала сміх.

— Але вона пішла в небезпечне місце, — невдоволено сказала дівчинка.

— Більше такого не буде, — пообіцяла Віра, дивлячись у дитячі серйозні очі.

— А хто був дядько, який тебе врятував? — невинно поцікавилася Ростислава.

Віра кинула швидкий погляд на Алісу, яка злегка підняла брови, ніби теж чекала відповіді.

— Просто хороший друг, — відповіла Віра, відвертаючи погляд.

— От і добре, — дівчинка повернулася до своїх іграшок.

— І що далі? — запитав Тихон.

— Далі я піду додому, прийму душ і зроблю вигляд, що нічого не сталося, — відповіла Віра, встаючи з-за столу.

— Далі ти обіцяєш більше не ходити в той клуб, — додала Аліса.

Віра зітхнула й підняла руки:

— Обіцяю.

Аліса й Тихон обмінялися поглядами, але більше нічого не сказали. Віра швидко поцілувала Ростиславу в маківку й пішла до виходу, сподіваючись хоч трохи забути про вчорашній вечір.

Віра зачинила двері своєї квартири, притулившись до них спиною. Втома накотила хвилею, але вона не дозволяла собі зупинитися надовго. Скинувши туфлі біля порога, вона повільно попрямувала вглиб квартири, кидаючи пальто на спинку стільця.

У кімнаті панувала тиша, розбавлена лише легким гудінням холодильника. Віра пройшла до ванної, відкрила воду й спостерігала, як пара поступово заповнює простір. Хотілося змити з себе весь цей вечір, вчорашній жах і відчуття безсилля.