Читати книгу - "Державець"

Владар, що викликає таку думку про себе, завжди буде у великій пошані, а проти того, хто в пошані, важко учиняти змову і важко його розбити, якщо знають, що він видатний муж і великий авторитет для людей. Річ у тім, що владареві можуть загрожувати дві небезпеки: одна, внутрішня, з боку підданців, а друга, зовнішня, від чужоземних можновладців. Від другої захищаються з допомогою доброго війська і добрих союзників. Якщо є добре військо, завжди знайдуться й добрі союзники, і внутрішнє становище завжди буде міцне, якщо міцне становище зовнішнє, аби лише якась змова не викликала чвар. При погіршенні зовнішніх стосунків владар завжди зуміє відбити ворожий напад, якщо він правив і жив так, як я казав, і якщо він не розгубиться при цьому. За приклад може бути хоча б той-таки Набіда Спартанський. Якщо ж немає загрози від чужинців, то треба дивитися, щоб не змовлялися таємно проти тебе твої ж таки підданці. Від цього владар може цілком уберегтися, намагаючись не викликати в людей ненависті й зневаги до себе й залагоджуючи справи так, щоб народ був задоволений ним. Останнє найголовніше, як я вже не раз про це казав. Найкраще, чим може захистити себе від змов владар, це не будити до себе загальної ненависті; адже змовники завжди вірять, що вбивство владаря порадує народ. Якщо ж вони бояться народного обурення, то навряд щоб зважилися виступити, бо сама змова пов'язана з величезною небезпекою. Як видно з історії, змов було дуже багато, та лише декотрі з них закінчилися вдало. Річ у тім, що змовник не може бути одинаком і повинен шукати серед невдоволених людей собі спільників. Але, розкривши душу якомусь невдоволеному, ти даєш йому змогу відзначитися, бо, виказавши тебе, він може сподіватися на всілякі блага. Бачачи з одного боку певну вигоду, а з другого сумнівну й небезпечну затію, цей спільник повинен бути вірним другом тобі або затятим ворогом владаря, щоб не зрадити тебе. Коротше кажучи, за плечима змовника немає нічого, окрім страху, підозрілості, побоювання кари, і це його зв'язує, за владарем же стоїть велич трону, закони, захист друзів і держави, і це його охороняє. До того ж, якщо владар користується повагою в народу, то важко уявити, щоб хтось наважився на змову проти нього. Адже змовник звичайно ризикує ще до здійснення свого лихого наміру, а добившись успіху, він повинен боятися народу, ворожого до нього, а від народу ніде не втечеш.

Прикладів можна було б навести безліч, але я вдовольнюся тільки одним, взятим з часів наших батьків. Коли правитель Болоньї, месер Аннібале Бентівольйо, дід нинішнього месера Аннібале, був забитий Каннескі, організатором змови проти нього, і з усієї династії живим залишився тільки месер Джованні, літами ще немовля, то зараз же після вбивства народ повстав і перебив усіх Каннескі. А все тому, що Бентівольйо любили болонці. Любили так, що, позбувшись зі смертю Аннібале правителів цієї династії і дізнавшись, що у Флоренції живе нащадок роду Бентівольйо, під ім'ям сина коваля, болонці вирушили туди й передали йому трон. Він правив, поки месер Джованні не досягнув віку, потрібного для владаря.

Отож владареві, якщо він популярний у народі, нема чого боятися змов. Але якщо люди за щось його незлюбили, тоді жди лиха від усіх і кожного. Держава міцна й мудрий владар там, де намагаються не озлобляти панство і водночас годити народові. Бо це найголовніше для правителя.

У наші часи Франція — це королівство з найкращими порядками і владою. Свобода й безпека короля гарантуються дуже багатьма інституціями. Перша з них — парламент. Той, хто заснував це королівство, добре знав, як любить пишатися знать і як ненавидить цю знать простий народ. Щоб приборкувати сваволю панства і заспокоїти недовіру до нього простолюду, не наражаючи при цьому короля на ремство знаті, якби він заступився за народ, і на ремство народу, якби він потурав знаті, він поставив третю владу. Ця третя влада зуміла, ні в кого не викликаючи невдоволення королем, урозумляти сильних людей і захищати малих. Для безпеки короля і королівства годі було придумати щось краще за цей лад. Звідси можна вивести добру науку: всякі неприємні справи владарі повинні передавати на розв'язання іншим, а милості виявляти самим. Я знов приходжу до висновку, що владар мусить шанувати знать, але не викликати ненависті народу.

Можливо, багатьом здасться, що цю думку можна спростувати прикладами життя і смерті деяких римських цезарів, тих, хто, незважаючи на чудову поведінку і велику силу душі, втратив скіпетр або загинув від рук зловмисників. Щоб відповісти їм, я розгляну, які з них були правителі, і покажу, що причини їхньої загибелі не суперечать сказаному вище. Для цього досить узяти підряд кількох цезарів, що змінювали один одного на троні, починаючи від Марка-філософа до Максиміна, тобто Марка, сина його Коммода, Пертінакса, Юліана, Севера, його сина Антони Каракаллу, Макріна, Геліогабала, Олександера і Максиміна. Передусім відзначимо, що коли іншим державам доводилося приборкувати лише свавільну знать і непокірний народ, то римські цезарі мали ще один клопіт: вони мусили терпіти кровожерних і жадібних солдатів. Ось у чому і криється причина загибелі багатьох правителів. Годі було задовольнити одночасно солдатів і народ. Адже народ, люблячи спокій, любив мирних імператорів, солдати ж любили войовничого владаря, такого, хто був би свавільним, жорстоким і хижим. Вони під'юджували його проти народу, щоб мати змогу дістати подвійний жолд і наситити свою жадібність і кровожерність. Ось так і виходило, що коли цезарі не мали від природи або не здобували своїм хистом достатнього впливу для того, щоб тримати в руках солдатів і народ, то вони гинули. Більшість із них, надто ті, кому сидіти на троні було новиною, побачивши, як важко примирити ці дві протилежні партії, воліли потурати солдатам, мало бентежачись кривдами, чиненими народу. Таке рішення було слушне: оскільки правителі не можуть уникнути чиєїсь ненависті, вони повинні передусім намагатися уникнути ненависті загальної. Якщо цього не пощастить добитися, їм треба якось примудритися уникнути бодай ненависті тих, хто сильніший за інших. Тому новообрані цезарі повинні бути особливо щедрими на ласку, охочіше триматися солдатів, ніж народу. Щоправда, не всіх тут чекає успіх, це залежить від того, наскільки владар зуміє змусити солдатів шанувати себе.

Саме з цих причин Марк, Пертінакс та Олександер, люди скромного