Читати книгу - "Лабіринт духів"

2

Кілька днів тому Маурісіо Вальс запросив свою доньку Мерседес до кабінету, розміщеного на самому вершечку вежі, щоб запитати, який подарунок вона хоче до дня народження. Давно вже минули ті часи, коли він дарував їй прегарних порцелянових ляльок і книжки з казками. Від тої дівчинки лишилася тільки усмішка й прив’язаність до батька. Мерседес заявила, що її найбільше і єдине бажання – це взяти участь у балі-маскараді, який невдовзі мав відбутися у маєтку, названому її ім’ям.

– Мені треба порадитися з твоєю матір’ю, – ухильно відповів Вальс.

Мерседес його обійняла й поцілувала, закріпивши цим самим ту невисловлену обіцянку, яку їй вдалося здобути. Ще до розмови з батьком Мерседес уже вибрала собі вбрання, у якому збиралася пишатися на балі, – блискучу сукню кольору червоного вина, пошиту в першокласному паризькому ательє для її матері, яку, втім, донья Єлена ніколи не змогла одягнути. Сукня, а також сотні інших уборів і прикрас із того життя, якого так і не вдалося зазнати її матері, п’ятнадцять років лежали в шафах розкішної покинутої гардеробної, що притикала до колишньої подружньої спальні на третьому поверсі, якою більше не користувалися. Коли всі гадали, що Мерседес спить у своїй кімнаті, вона протягом багатьох років нишком прокрадалася до материного покою і брала ключ, який зберігався в четвертій шухляді комода, що стояв просто біля дверей. Єдину доглядачку, яка насмілилася розповісти про ці її нічні візити, було звільнено без церемоній і без жодної компенсації після того, як Мерседес звинуватила її в крадіжці материного браслета, який вона сама ж закопала в парку, за фонтаном із янголами. Інші доглядачки не наважувалися розтуляти рота й удавали, що не бачать Мерседес у постійній півтемряві, яка панувала в приміщенні.

Із ключем у руці вона прослизала посеред ночі до гардеробної – просторої, ізольованої в західному крилі будинку кімнати, в якій пахло пилом, нафталіном і пусткою. Зі свічкою в руках дівчинка ходила вздовж шерегів скляних шафок із черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадів заснувала павутина, і маленька Мерседес – яка виростала забезпеченою і самотньою, як і личить справжнім принцесам, – уявляла собі, що ці всі чарівні речі належать ляльці, поламаній і проклятій, ув’язненій у кімнаті наприкінці коридору на четвертому поверсі, якій ніколи не судилося пишатися ні в цьому вбранні, ні в цих показних прикрасах.

Іноді, під покровом ночі, Мерседес ставила свічку на підлогу і вбиралася в один із цих нарядів, щоб протанцювати самій під звуки «Шехеразади» [15], що лунали зі старої музичної скриньки, яку треба було накручувати ключем. Відчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батькові руки, тримаючи її за талію, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всі заздрісно й захоплено дивляться на них. Коли світанкове проміння торкалося фіранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до ліжка, щоб коли о сьомій ранку до її спальні заходила покоївка, вдати, ніби прокидається з глибокого сну.

Того вечора, на балі-маскараді, нікому не могло й на думку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно підкреслює її талію, було пошито для іншої жінки. Линучи над паркетом під звуки музики в обіймах то одного, то іншого, Мерседес відчувала, як очі сотень гостей сласно й пожадливо пестять її. Вона знала, що ім’я її зараз в усіх на вустах, і всміхалася подумки, коли їй вдавалося мимохідь почути розмови, головною героїнею яких була вона сама.

Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свій превеликий жаль, довелося піти з цієї такої довгоочікуваної вечірки. Дівчина покинула танцювальний майданчик і рушила до сходів, що вели до головного будинку. Вона сподівалася бодай на один танець із батьком, але той не з’явився на святі, і ніхто його сьогодні ще не бачив. Дон Маурісіо дозволив їй взяти участь у балі лише в обмін на обіцянку о дев’ятій повернутися до своєї кімнати, і Мерседес не мала наміру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», – думала вона.

Дорогою до сходів вона почула розмову двох батькових колег із уряду, поважних і літніх патриціїв, які протягом усього вечора витріщалися на неї посоловілими очима. Вони стиха пліткували про те, що дон Маурісіо все у своєму житті зміг купити за статки своєї бідолашної дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осінь, ніч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнішим товариством. Сп’яніла від шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб відповісти їм, однак чиясь постать перетнула їй шлях і лагідно стримала за руку.

Ірена, вихователька, яка була її тінню та її втішницею протягом останніх десяти років життя, тепло всміхнулася й поцілувала дівчину в щоку.

– Не звертай на них уваги, – сказала вона, беручи свою ученицю попід руку.

Мерседес усміхнулася й стенула плечима.

– Ти сьогодні прегарна. Ану лишень краще роздивлюся тебе!

Дівчина опустила очі.

– Ця сукня просто дивовижна і дуже тобі до лиця.

– Це материна.

– Після сьогоднішньої вечірки вона має бути твоєю і тільки твоєю.

Зашарівшись від компліментів, Мерседес кивнула, відчуваючи, однак, гіркий присмак провини.

– Ви не бачили мого батька, доньє Ірено?

Жінка похитала головою.

– Просто всі запитують про нього…

– Нехай чекають.

– Я пообіцяла йому, що буду лише до дев’ятої. На три години менше, ніж Попелюшка.

– Тоді нам треба поквапитися, доки я не перетворилася на гарбуз, – не надто весело пожартувала вихователька.

Вони пройшли через парк стежкою під гірляндами ліхтариків, що освітлювали обличчя незнайомців, які усміхалися їм, наче добрим приятелькам, і підносили келихи з шампанським, що зблискували, наче лезо отруєного кинджала.

– Батько спуститься на бал, доньє Ірено? – запитала Мерседес.

Вихователька почекала, доки вони відійдуть якомога далі від нескромних вух і потайних поглядів, і аж тоді відповіла:

– Я не знаю. Я не бачила його сьогодні цілий день…

Мерседес збиралася відповісти, коли почула, що позаду сталося якесь невеличке сум’яття. Вона обернулася й побачила, що оркестр перестав грати і що один із тих пліткарів, що так негарно відгукувалися про її батька, видерся на поміст і намірився звернутися до присутніх. Перш ніж Мерседес запитала, хто це такий, наставниця прошепотіла їй на вухо.

– Це дон Хосе Марія Альтея, міністр управління [16]…

Слуга простягнув мікрофон політику, і перешіптування гостей змінилося шанобливою мовчанкою. Музиканти прибрали врочистого виразу на обличчях і звели свої погляди на міністра, який усміхався, споглядаючи перед собою публіку,