Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Ян?.. Ти чого… Хочеш, будеш другим, бо я все-таки перший тут, — Домбровський хоч і сповільнився, та весь розум уже перетік між ноги й командував звідти.

— Ну ж бо, іди… іди до себе, — почав виштовхувати Вільчек ґвалтівника.

— Та не піду я, курвий ти сину, хіба її відпораю, — активно противився полковник.

— Ми заручені з нею, щоб ти знав, — Вільчек використав єдино правильний аргумент, який спинив огира Домбровського.

Той відійшов трохи, а далі розвернувся.

— Х-ха! Заррру-у-чені! Може, я її теж відшмагаю до крові й заручуся на кілька ночей, га? Ну ти й наволоч, Вільчек! — і, поглянувши на зблідлу дівчину, додав: — А вмієш ти вогонь розпалити… Я ще прийду погрітися… коли зарученого не буде… — і пішов неквапною ходою оленя, якому обламали роги в шлюбних ігрищах.

Дарка тремтіла, опустивши очі додолу.

— Ти теє… Може, дійсно заручимося? А то не відстане від тебе, знаю я його…

Вільчек із тихою надією очікував згоди, та дівчина скривилася в гіркому плачі:

— У монастир… у монастир хочу… до Бога, до спокою… боюся я людей… Собак — ні, а людей…

На сцені дворового театру тривала репетиція вистави «Демофонт». Станіслав Щенсний натхненно входив у роль античного Тіманта, спадкоємця царя Демофонта:

— Хай квітка кохання таємно цвіте, ми станемо сильні — Божа воля на те. Лиш витримка часом — і зло пропаде… Прекрасна Діцеє, ти сонце моє!

Панянка Аделя-Діцея пристрасно відгукувалася:

— Тіманте, коханий, тобою живу й синочком Олантом… Та боюсь, що гнів батька твого впаде й нас розчавить — богам же все одно…

Балерини кружляли навколо закоханих, а ті, обійнявшись, дивилися вдалечінь замріяними поглядами. В Анни Ельжбети відбувалося розтроєння особистості: глядачка аплодувала, свята інквізиція спалювала закоханих, а мати хльостала Аделю. Тож коли Вольф звернувся з поклоном:

— Що маєте зауважити, ясновельможна пані? — ні одна з трьох не змогла взяти слово, і пані лише заперечливо хитнула головою…

По закінченні репетиції Станіслав Щенсний спостеріг повну відповідність свого імені відчуттям усередині з трьох причин: сьогодні він нарешті робив те, що хотів, те, що наповнювало його душевним спокоєм і рівновагою, а не завдавало мук для розуму й сумління; сьогодні його похвалили і вчитель Вольф, і навіть мати, а юнак уже навіть не міг пригадати, коли його за що-небудь хвалили; і сьогодні він уперше стояв із такою гарною дівчиною в обіймах… Нехай це була тільки вистава й усе не по-справжньому, та дзвіночок внутрішнього годинника хлопця дав сигнал, що він уже дорослий, достатньо дорослий. Щенсний підійшов до Аделі.

— Як довго ти вчила слова?

Дівоча усмішка розійшлася між двома симпатичними ямочками.

— О, та то, прошу пана, майже цілий тиждень пішов: удень учу, а вночі шепчу — подружки по кімнаті вже теж напам’ять повиучували.

— А я ще трохи маю довчити… А можна ти прийдеш після обіду до мене, і ми вдвох проговоримо наш текст? Так краще запам’ятається.

— Як скажете, прошу пана, матиму за честь…

Карлічек у сіренькому оксамитовому костюмчику нагадував добре вгодовану мишу на балі-маскараді, що намагається пролізти до продуктових запасів: у своїх войлочних тихоступах ліліпут тупцював біля дірочки у дверях палацової бібліотеки — відробляв свій кусень хліба. Слова він якщо й чув, то погано, та й мало що розумів, а от бачив достатньо…

— То, може, Тіманте, вже час наш прийшов… Утечімо разом, врятуєм любов… — проказувала слова Аделя, тримаючи руки на раменах Щенсного.

— Не хочу втікати: жона ти моя; геть люди, геть Бог… Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім… — палко відповідав молодий пан, цілуючи руку дівчині й притискаючи до себе. Карлічек аж почувся повноцінним чоловіком і почав виминати свої штанці.

Увечері розслаблений і всміхнений Щенсний грав у шахи з Вольфом.

— Ви знаєте, пане Маурицію, ця дівчина, Аделя, пробудила в мені невідомі досі почуття, і я все ще думаю про неї.

— Це нормально, Станіславе, ти ж чоловік, — Вольф із розумінням похитав головою.

— Пробачте, що питаю…

— Я навіть знаю, що ти хочеш спитати. Як я відмовився від жінок?

Щенсний ствердно хитнув головою.

— Я у твоєму віці теж був закоханий, дуже закоханий… і взаємно… — Маурицій замовк: спогади ще досі давалися йому боляче — Та її батьки знайшли більш багату й шляхетну партію для доньки, аніж я… Тож служба Господу, целібат і література стали єдиними розрадами для моєї скаліченої душі…

— А вона, як вона живе з цим?

— Вона вже в кращому світі… померла під час пологів…

— Пробачте, пане Маурицію…

— Колись — маю на те надію — ми з нею зустрінемося. А поки що треба достойно жити в цьому світі й молитвами наближати нашу зустріч.

— А ви… не могли одружитися з кимось іншим?

— Юний мій друже… Твоє запитання говорить, що ти ще ніколи не був по-справжньому закоханий… Кохання не терпить примусу серця, нема такого поєднання слів, як «кохання й обов’язок»… Тоді це вже не кохання, ні… Я мав честь приймати останню сповідь у багатьох, і у всіх них за довге життя була лише одна, а в декого — дві людини, до яких вони відчували справжнє кохання, та рідко це був хтось із подружжя… Вони помирали щасливими в надії на зустріч зі своєю половинкою на небесах, та не почувалися щасливими за життя… Кохання — це і великий дар Божий, і велике Його випробування: на другу шальку терезів ти маєш бути готовим покласти все, що маєш: родину, місце в суспільстві, гроші…

— А компроміс буває?

— Ой… те слово вигадали люди для ділових угод, а для сердечних справ воно аж ніяк не підходить… От ти, Щенсний, не любиш вівсянку. То чи полюбиш ти її після того, як тобі пообіцяють у подарунок, ну, наприклад, коня? — Станіслав заперечливо похитав головою. — Та кохання — це не та вівсянка, яку ти в себе ще зможеш пхати час від часу через «не хочу» для компромісу, щоб мати гарного коня, — той примус душі й тіла є вже дуже болючим… І такі примуси роблять із нас монстрів… Хоча, звісно, бувають і шлюби щасливі… Хуана І, королева Іспанії, — від неї пішла династія Габсбургів, я тобі про це розповідав, — без тями кохала свого чоловіка Філіпа Бургундського й служниць брала тільки старих і невродливих, а після його смерті навіть усюди возила за собою його труну, яку час від часу відкривала, щоб обціловувати ноги коханого. Та й