Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Так, вона гарна… Тільки щось Аделя мене більше взяла за серце, ніж Жозефіна…

— Я так думаю, що ми її теж покличемо до якоїсь нашої вистави, і вона тебе теж візьме… і не тільки за серце, — жартом закінчив наставник.

Цього разу келих в Анни Ельжбети для надійності був на шнурочку, тож друга шпигунська місія вдалася. У своїх покоях пані перетравила всю інформацію й розпочала негайні дії з підправлення поведінки сина.

Крокуючи до кабінету старого Потоцького, Маурицій Вольф перебирав у голові можливі причини запрошення й не знаходив жодної. Якби це була пані Потоцька, то тут варіанти ще були, а от до Франца Салезія… Вольф постукав і зайшов у кабінет — господаря не було. Маурицій знічев’я взяв книжку, що лежала розгорнута на столі — переклад творінь маркіза де Сада… Навіть відбуваючи тюремне ув’язнення, велелюбний француз поширював свою філософію.

— Цікаво пише, правда? — з’явився нізвідки Франц Салезій.

— Та воно тут, перепрошую, диявольщиною місцями пахне.

— А я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвічі більше, ніж ви, і вірую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей є дуже цікавою, і зовсім не добро визначає вчинки й дії багатьох із нас.

— Але погодьтеся, що Бог нас спрямовує до добра й до добрих учинків…

— А що, що то є таке — оте добро, пане Маурицію? Дайте відповідь на таке просте запитання.

Вольф із шумом набрав повітря в легені.

— Це все те, що віддаємо, не жалкуючи, іншим: речі, любов, допомога…

— У кожному з цих випадків, пане Маурицію, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити під сумнів, бо нами керують-таки власні корисливі інтереси. От мій син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?

— Так, звісно, він урятував їх від голоду й смерті.

— Ні, він просто думав, що може втратити в майбутньому їхні руки та їхні податки, і такий підхід я схвалюю… А любов — хіба то не найвища форма людського егоїзму? Ви тільки вслухайтеся, як тисячі років звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому місці «Я», розумієте, «Я»! А далі «я хочу цілувати тебе», «я прошу твоєї руки», «ти народиш мені дітей» — твої, твої егоїстичні очікування від тієї людини, яка тобі щось знову-таки винна.

— Дозволю собі з вами не погодитися: любов — подружня, людська, Божа — рухає світом, інакше ми б нагадували за поведінкою звірів.

— А ми і є звірі, — Франц Салезій жорстко вів дискусію, дивлячись священикові у вічі, — і нами правлять тваринні інстинкти. Ми окреслюємо й мітимо свої території будинками, городами, країнами й не допускаємо чужаків, як звірі, тільки ті ще не знають зброї. Ми хочемо більше їсти й відгризаємо чуже, як звірі; та й за любов ми теж боремося, як і вони, бо керуємося бажанням розмножитися… А те, що створені ми за образом і подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи воювати за себе… А що відчуваєте ви, пане Вольф, сповідуючи людські душі?

— Співчуття, бажання допомогти розібратися у вчинках…

— А чи не є це потаємним бажанням самозвеличення над іншими? Ви ж не пішли, як колишні адепти, у пустелю випробовувати себе, а прагнете між людьми, самі того й не усвідомлюючи, ролі Бога, якому люди віддають усе потаємне… Священник — це ж посередник між людиною й Богом, правильно? Усі ж ми знаємо, що зробили в Європі з катарами[14], які хотіли говорити з Богом напряму…

— Якась ваша філософія, перепрошую, викривлена й жорстока, пане Потоцький…

— От і я про те ж, пане Вольф: жорстокість — це те, що побудувало людину, це те, що нею керує, бо жорстокість природна, а мозок — начебто джерело моральності — змушений підкорятися тваринним інстинктам: їсти, спати, розмножуватися, і його будова є лише продуктом ницих бажань, завуальованих понавигадуваними словами: «честь», «сумління», «благородство»… А «справедливість» — це взагалі смішно… Бо те, що справедливе для тебе, не є таким для іншого, особливо в суді. Жорстокість — ось основа світу. Колись у Відні, у палаці Габсбургів, я мав честь розглядати їхню колекцію коштовностей. То знайте, пане Маурицію, що найцінніші її експонати — це гімн на славу жорстокості: іржавий цвях із розп’яття Ісуса в оточенні найдорожчих коштовних каменів і золотих дерев; краплина мученицької крові Христа в золотому переплетенні між сапфірами й рубінами; те саме із зубом Іоанна Хрестителя. Жертва Ісуса була жорстока, але вона зрушила світ далі. Тому й кажу, що жорстокість — це те, що розвиває світ.

— Отут я з вами аж ніяк не згоден: лише доброта й Боже слово рухає світ уперед! Війни б уже давно знищили цей світ, а ні — то диявол винищив би потихеньку гріхом…

— Ну а звідки ж ви знаєте, що таке доброта? Лише порівнюючи зі злом! А Бог, виховуючи людей своїм словом, використовував що, одні медівники, вино й фіги? Ні, посилав пошесті, голод, звірину — от і страх, жорстокий тваринний страх перед пеклом, муками тримає тепер його люд в узді покори. Хіба це не жорстоко?.. А кому цікава книжка, у якій усе солоденько й гладенько? Чому, по-вашому, усі казки закінчуються там, де все добре: «І жили вони довго й щасливо»? Розповісти більше нема чого? — Потоцький витримав паузу. — Наш мозок прагне жорстокості, а там, де її нема, нема більше розвитку. Та й чи існувало б сьогодні людство, і я, і ви, якби не попрацювало те первісне зло в Едемі? Та й чим він був цікавий? Чудова природа й двоє голих, які нічим не займаються? Чи достатньо ви могли б розказати про їхнє життя-буття? А так подивіться, як далеко зайшло людство. Нехай, нехай люди засуджують страсті: війни, блуд, жадібність, гординю, прагнення до влади, — та вони ж і запалюють свій факел філософії, літератури, мистецтва, політики від вогню цих пороків.

— І що головне, пане Потоцький, — Вольф підняв догори вказівного пальця, — намагаються їх побороти… Та ви, думаю, не хочете мене переконати, що є прихильником диявола?

— Ні, пане Вольф. Я просто реаліст, що все звик називати своїми іменами. У мене своє бачення моралі — це її