Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

відсутність. Як і у всіх у цьому світі загалом. Ми всі задовольняємо свої пороки: хто більш завзято, переступаючи через мораль одразу, а хто — створюючи для себе й для навколишніх ілюзорну пелену цнотливої моральності, але все одно намагаючись досягти багатства, влади, кохання… І досягають, тільки дещо повільніше, звинувачуючи перших у відсутності моралі. Та всі, всі — і перші, і другі — ідуть в одному напрямку… Тож мораль — це фіговий листок, який прикриває людські пороки…

— Ви знаєте, пане Потоцький, я сьогодні в замішанні: усе, що ви кажете, ніби й так, але ніби написане перевернутими буквами, а від того й важко читається, і не те…

— Ви все правильно зрозуміли, пане Маурицію: є ніч і день, світло і темрява, Бог і диявол, рай і пекло, добро і зло. І одне не існує без іншого. І самі ми є світло і темрява, добро і зло — клубок протиріч, який має докотитися до задуманого, і немає різниці, що й як буде зверху, а що опиниться знизу… Я сьогодні запросив вас, узагалі-то, зовсім не для цих філософських студій, та тепер мені легше буде донести до вас суть мого прохання. Ні, правильніше сказати «моєї позиції». — Франц Салезій ніколи ні в кого нічого не просив. — Ви, пане Маурицію, маєте великий вплив на нашого сина, він розповідає вам більше, ніж мені й матері. Нам би хотілося, щоб він був твердішим і жорсткішим у виборі рішень. Та краще він сприймає вас і вашу неконкретну й розмиту панночку літературу, яка часом нагадує сліпу, що опинилася на роздоріжжі.

— Ваш син має добре й м’яке серце, пане Потоцький.

— Так, так… Але занадто добре й занадто м’яке як для можливого майбутнього короля Польщі. На жаль, на Річ Посполиту чекає важкий період незалежно від того, хто переможе. Війни й розбрат послабили її. Керувати нею буде непросто, і для цього треба бути жорстким, навіть якщо вам це й не сподобається, жорстоким. Ніяких мук сумління не має бути в тієї людини, тобто в нашого сина. Я багато прожив і добре знаю, що час мало змінює людей: з лева ніколи не вийде кішечки, а з кішечки — лева. Та мій син схильний до прийняття мудрих рішень і матиме міцну опору з надійних людей. Тож ваше завдання — підготувати його до цієї місії так, щоб сформувався король, який твердою рукою відведе свій народ від краю прірви, до якої ми підкотились і куди нас зіштовхує Росія…

— І як саме ви бачите мою роль?

— Людство, пане Маурицію, уже стільки напомилялося, що на його гіркому досвіді можна навчити всі майбутні покоління, аби лише хотіли зазирнути в історію й трохи над нею замислитися. Але ж ні — краще наступити на ті самі граблі й набити ґулі власного досвіду… Так от, існує повно прикладів, коли непопулярні, м’яко кажучи, заходи чи трагічні події дали поштовх до розвитку. Виховуйте мого сина на таких історіях. Божих і пухнастих овечок у світі достатньо й без нього. Він повинен, повинен стати королем. І я, і його мати зробимо все, абсолютно все, щоб він ним став. — Потоцький хвилю подумав і закінчив, дивлячись холодним поглядом прямо у вічі наставникові сина: — І повірте, пане Маурицію, що на тому шляху ніхто й ніщо не стане мені на заваді: ні люди, ні будь-які фігові листки моралі — змету й знищу все і всіх.

— Я почув і зрозумів вас, пане Потоцький, і тепер дещо уточню саме як наставник вашого сина. Коли Станіслав Оріховський писав своє «Напучення королеві польському Сигізмунду Августу», то дуже наголосив на тому, що «коли король жорстокість і злість в собі не вгамує, то буде з нього тиран найнегідніший і дуже схожий на Нерона». Ви ж цього не хочете?

— Пане Вольф, Нерон — це крайнощі, Щенсний до них не дійде. Виховуйте як середній варіант і пам’ятайте про нашу розмову.

Погляд Аделі зосередився на маленькій шпаринці в паркеті. Найбільше зараз їй хотілося стати мишею. Ні, не пролізе: затовста. Міллю було б добре. Вона стояла під пильним жаб’ячим поглядом пані Потоцької, що розглядала її як комаху, яку варто було б негайно з’їсти.

— То ти вже готова до вистави?

— Так, ваша милосте, — Аделя підняла очі до рівня колін пані. — Слова всі вивчила…

— Я чула на репетиції… добре… — останнє слово похвали було вичавленим і холодним. — А… гріха, гріха за собою не чуєш ніякого?

Аделя сполотніла: у голові промайнули важкі сцени дворової хльости.

— Н-ні, ясновельможна пані… До сповіді ходжу… усе роблю, що скажуть… гордині н-не м-маю…

— Ах ти ж, благочестива куррр-во! — Потоцькій почало зносити дах. — Гріха вона не має! А під час Великого посту з хлопцем обійматися — то, по-твоєму, не гріх?!

— Пані моя добра, — упала на коліна Аделя, — ні з ким я не обіймалася, клянуся вам…

— То ти ще й брехуха? — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета й кинулася до дівчини. — Сука блудлива! Сина мені розбещує! — слова каменюками сипалися з вуст пані й підкріплювалися ляпасами й шарпанням волосся. — Та я тобі той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… — Побої не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. — Принесе вона мені в подолі дитину… ні… не буде… не буде… не буде такого!!! — давала ще й копняків пані Потоцька. Відступила, аж коли побачила, що дівчина знепритомніла.

— Вставай, блудлива сучко! — крізь шум у голові почула Аделя. Вона підвелася з великої калюжі — Потоцька не пожаліла води — мокра, жалюгідна й принижена, і тремтіла перед пані. — Після вистави тебе покараю. Ще не вирішила як… Не хочеться писок твій споганити, а варто було б. Якщо дізнаюся, що ще десь усамітнюєшся з моїм сином — задушу й викину в Буг, зрозуміла?..

Дівча затрясло головою.

— Так, так… милостива пані, так…

— І наостанок: не дай Боже, надумаєш щось розказати синові — до вистави не доживеш, зрозуміла? Можеш іти…

Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.

— Пане Маурицію, де ви пропадали? — щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.

— Чай пив із твоїм татом.

— Який чай?

— Та той, що вже два дні має. — Юнак спантеличено звів брови. — Потім, Щенсний, добре?

Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя — бліда й у синцях — почала забувати текст, збивалася раз у раз.

— Та що з тобою