Читати книгу - "Викрадач ангелів"

— Переходьте вже до суті, — крикнув хтось із зали. — Ви можете зробити наших хлопців зірками футболу? Так чи ні?

Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару, випустив дим і обернувся до Юнсона, на обличчі якого мимоволі розповзлася широка усмішка. Він був у чорному, як ніч, костюмі футбольного судді й чорних спортивних черевиках. На шиї в нього висів свисток. Хтозна чому, а вигляд у нього був іще пихатіший, ніж сьогодні вранці.

Аж тут зі свого місця повагом, щоб викликати якомога більше зацікавлення, підвівся пан Юнсон. Далі він зійшов на катедру. Оксамитовий Лицар, що лишився позаду нього, знов узяв сигару до рота й відкинувся на спинку стільця. Раптом Фабіан згадав, що Фелікс, очевидно, й досі нишком сидів за шторками катедри. Не доведи Господи вони його помітять!

Юнсон налаштував у мікрофоні звук і обвів поглядом залу. Півсотні облич уп’ялися в нього очима, повними очікувань, дехто навіть роззявив рота. Зараз вони все почують.

— Ми тут для того, щоб зробити із ваших хлопців зірок! — помпезно розпочав чорновбраний Юнсон. — Ми розпізнаємо таланти з першого погляду й знаємо, яким чином досягнути того, чого хочемо. За якийсь час наших тренувань більшість із вас будуть готові до великої й не менш прибуткової футбольної кар’єри.

Він відкашлявся й на мить обернувся до Оксамитового Лицаря, який повагом кивнув головою.

— Пан Фенвік, який тут сидить, хоче вкласти кошти в хлопців нашого міста, — вів далі Юнсон. — Нам пощастило провести немало матчів і тренувань, тож ми знаємо, що кажемо. Тут аж кишить талантами!

Зала помітно пожвавилася, й люди стали штовхатися, перешіптуватися й шушукатися.

Змішувач фарб, батько Турда, донині був тренером містечкової футбольної команди. Зараз він задер руку вгору:

— Чого ви за це беретеся? Нам доведеться спровадити своїх дітей до вас чи ви привезете сюди професійного тренера?

Юнсон усміхнувся.

— І те, й те, — відповів він. — Ми просимо вас довірити нам на якийсь час своїх синів, щоб ми могли їх тренувати. Їм не треба буде їхати бозна-куди. Ваш добродушний бурґомістр Кресп, який завжди дбає про добробут міста, з великою приємністю надає нам приміщення мерії з парком, що до нього прилягає, тож ми влаштуємо там учбово-тренувальний табір для футбольних талантів. Туди можуть приходити всі любителі пригод. Вони зобов’язані будуть там жити, відвідувати всі тренування й дотримуватися наших інструкцій, щоб пройти всіляку підготовку. Після цього вони мають бути готові увійти до професійної молодіжної ліги. Щоб менше як за рік заробити мільйони!

І тут змішувач фарб не втримався, підняв руку й підвівся з місця.

— Ану скажіть мені, де я маю підписатися, й можете брати мого сина хоч зараз!

Багато з батьків скочили й собі:

— І мого!

— Й мого!

Турд і ще дехто з хлопців спершу ніби трохи злякалися, а потім заходилися вдоволено потирати долоні й плескати одне одного по плечах.

Юнсон підняв руку.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Але ми розуміємо, що ви, особливо матері, може, й боїтеся за своїх хлопців.

Він по-дружньому хихикнув, і те хихикання умить підхопила ціла зала. Франс хмикнув.

— Тому ми вирішили, що ті батьки, які хочуть, можуть приєднатися до своїх синів. Але пам’ятайте: всі ви повинні жити в приміщенні мерії і не покидати території до завершення підготовки!

М’ясник підвівся, пориваючися щось сказати. Райн різко смикнув його за куртку й зашепотів:

— Я не хочу, тату! Ти знаєш, як я ненавиджу футбол!

— Я тільки дещо спитаю, — пошепки відповів м’ясник І спитав уголос: — А скільки це тренування буде коштувати? Мені здається, ви не робитимете цього за так?

Пан Юнсон зверхньо усміхнувся.

— Повірте, вам це буде дуже вигідно, з фінансового боку теж, — сказав він. — Навпаки, ми розвиватимемо хлоп’ячі здібності й тренуватимемо дітей стільки, скільки буде треба, цілком безкоштовно.

М’ясник важко сів на лаву. Вираз його обличчя став іще скептичніший, попри запевнення, що не треба буде платити ні копійки. І Франс, і пекар сиділи, схрестивши руки, й похитували головами.

Раптом підвелася Роза й витягнула руку вгору. Відразу її ніхто не помітив, бо зала знов загула, як вулик. Дівчині довелося стати ногами на стілець і крикнути:

— Я теж хочу щось запитати!

Дзвінкий дівчачий голосок пролунав у кімнаті по-чудернацькому незвично. Залягла тиша. Всі оглянулися назад, і Фабіан страшенно розгнівався, коли побачив, у скількох людей на губах з’явилися напівзневажливі посмішки. Роза була серед них єдиною дівчиною, атож, єдиною, але хіба вона не мала такого самого права на слово, як і решта?!

Та Розу, здавалось, не збентежили ті зневажливі погляди. Вона вперто вела далі.

— Мені хотілося б знати, чи ви робите ставку на дівчат? Я давно мріяла грати у футбол! У нас же є чимало гарних дівчачих команд.

Пан Юнсон відкашлявся і знов зверхньо всміхнувся, але цього разу вже трохи невпевнено. Тоді озирнувся й кинув погляд на Оксамитового Лицаря, який, підвівшися, підійшов до краю сцени. Якусь мить він пильно дивився на Розу крізь темні окуляри. Потім похитав головою і повернувся на своє місце. Пан футбольний суддя Юнсон схопив мікрофон:

— Ми, дівчинко, запровадимо любительський приз, хоч це й не передбачалося. А ще мені здається, що ти не вийшла ні тілом, ні зростом, аби грати у футбол. Краще берися за те, що можеш.

Ці слова викликали в залі гучний регіт. Навіщо дівчатам приходити сюди й демонструвати свої здібності? Футбол — спорт хлоп’ячий. Турд зневажливо пожбурив у Розин бік зібгану обгортку з-під шоколадки й показав язика.

Роза знов сіла на стілець, її обличчя пашіло гнівом. Фабіан підскочив. Йому хотілося захистити Розу, а ще хотілося сказати, що ні він сам, ні Понтус, ні Райн не збиралися ставати футболістами. Нізащо в світі, нехай вони це собі затямлять. Він репетував, як несамовитий, але не міг пробитися крізь товщу галасу.

Юнсон постукав по катедрі.

— Тихо, — владно крикнув він. — Нам треба дотримуватися програми.

Це нічого не допомогло. У залі й далі стояв шарварок, і невеличка групка на задньому ряду підвелася, щоб іти. Їм більше нічого було тут сидіти.

Юнсон схопив суддівського свистка й засвистів у нього так голосно, як тільки міг. Почувся такий пронизливий свист, що здатен був збудити покійника, і тоді в залі зробилося страшенно тихо. Усі немов закам’яніли.

Усі, крім Фабіана. Підводячись, хлопець тримав руку в кишені, і як тільки Юнсон засвистав, маленька шпора вколола йому палець. І той гострий біль так відволік