Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

приховувати і хочу, щоб ви були попереджені про це і нею, і мною. Під час вашого любого пробування у мене я набрався поганої звички не залишатися на самоті. Скоро ми постановили, що ви не вернетеся, я подумав, що особа, яка найкраще, ніж будь-хто, вас заступить, бо вона найменше різниться від вас і найбільше нагадуватиме вас, це — Андре. Отож, я вирішив її запросити. Щоб не приставати до неї з короткими гужами, я попросив ії завітати лише на кілька днів, одначе, між нами кажучи, маю надію, що це — навік. Як Вам здається: чи маю я рацію? Ваше дівоче бальбецьке Троно було завше соціальним осередком; воно завжди чарувало мене

і я не тямив себе від щастя, коли мене прийняли до нього. Я ще й досі під владою його чарів. Фатальна несумісність наших характерів і лиха доля розбили мої заручини з вами, люба Альбертино, але тішу себе надією, що знайду собі дружину — не таку знадливу, як ви, але завдяки спорідненості душ здольну стати щасливішою супутницею мого життя — в особі Андре.

Але потому, як я відіслав листа, в мені ворухнулася підозра, коли я згадав Альбертинині слова: «Я залюбки вернулася б, якби ви написали прямо». Що як вона вчинила так лише тому, що я не написав їй одверто? А що, якби я озвався до неї безпосредньо, вона й так би не вернулася, бо була б рада знати, що Андре у мене і я поберуся з нею, аби лиш вона, Альбер-тина, зоставалася вільна? Бо тепер вона, виходить, уже тиждень могла мерзіти у своїх гріхах і зневажати всі засоби остороги, до яких я вдавався двадцять чотири години на добу протягом майже півроку нашого паризького життя — без жодного скутку, оскільки в останній тиждень вона напевно робила те, що я хвилину за хвилиною їй забороняв. Я казав собі, що вона, мабуть, зловживає своєю свободою, і, безперечно, ця думка була мені прикра, але вона мала абстрактний характер, не промовляла до мене жодною подробицею і, підсуваючи нескінченну безліч можливих Альбертининих коханок, не дозволяла спинятися на котрійсь із них, натомість вимагала від мого розуму безперервного руху, трохи болісного, та все ж цей біль, через відсутність конкретних образів, можна було терпіти. Але цей біль став нестерпний, коли повернувся Сен-Лу. Проте перш ніж пояснити, чому його розповідь неабияк засмутила мене, я мушу згадати про один випадок, який підскочив якраз перед Роберовим приходом і збурив мене так, що послабив як не прикре враження від тієї розмови, то принаймні її практичний ефект. А трапилося ось що. Палаючи нетерпінням побачити мого приятеля, я виглядав його на сходах (чого я не міг дозволити собі при матері: найбільше в світі її жахали «розмови через вікно»), аж це до мене долетіли слова: «Теж мені клопіт — витурити когось під зад! Та це як раз плюнути! Можна, наприклад, сховати речі, по які його послано; пани поспішають, кличуть його не докличуться, а він нічого не може знайти, хоч сядь і плач; розлючена тітка гукає: «Та де ж це він?» А як він повернеться в свинячий голос та ще й з порожніми руками — кари йому не минути. За четвертим чи п’ятим разом можете бути певні, що його проженуть, надто як ви забрудните те, що він має принести чистим; таких каверз можна натрусити як з мішка». З подиву мені заціпило, бо ті круті мак’явеллівські слова належали Сен-Лу. Я-бо завжди вважав його за людину таку добру, таку спочутливу до чужого горя, що мені здалося, ніби він репетирував ролю Диявола; в кожному разі він не міг говорити від свого власного імени. «Але ж кожен мусить якось заробляти собі на життя», — відказав його співрозмовник. З його голосу я впізнав одного з виїзних лакеїв дукині Ґермантської. «Чхати вам на нього, якщо ви будете на коні! — сказав жорстко Сен-Лу. — До того ж, приємно мати когось за попихача. Ви можете перекидати келишки на його ліврею, коли він обноситиме гостей, не давати йому ані хвилини спокою, аж нарешті він сам попросить про звільнення. Я теж докладу рук до цього, вихвалятиму вас перед тіткою — як вам стає терпіння служити такому недолузі та нехлюєві?» Тут показався я, Сен-Лу підійшов до мене, але моя довіра до нього похитнулася, тільки-но я почув слова, які так не відповідали його знайомому образові. І я поспитав себе, чи не міг той, хто так жорстоко трактував бідака, відіграти, виконуючи свою місію у пані Бонтан, ролю здрайця щодо мене? І тоді я перестав сприймати його невдачу як доказ, що без нього моя справа була безнадійна. І поки він був у мене, я думав про Сен-Лу переважно як про мого давнього приятеля, який оце відвідав пані Бонтан. На початку він мені заявив: «Гадаєш, я мав би частіше тобі телефонувати, але мені щоразу відповідали, що ти зайнятий». Моя скруха стала нестерпна, коли він сказав: «Почну з того, на чому я зупинився в останній телеграмі. Пройшовши через якийсь кружганок, я вступив у дім, поминув довгий коридор і потрапив у вітальню». На звук слів: кружганок, коридор, вітальня, навіть перш ніж Робер виголосив їх до кінця, моє серце стислося сильніше, ніж коли б мене вдарило струмом, бо сила, здатна за мить зробити багато обертів довкола землі, — не електрика, а біль. Скільки разів по відході Робера я повторив такі болісні для моїх вух слова: кружганок, коридор, вітальня. На кружганку можна сховатися з приятелькою. А у вітальні — хто його знає, що Альбертина там робила, коли тітки не було вдома? Чи ж міг я уявити дім, де мешкала Альбертина, без кружґанку і вітальні? Ні, я взагалі його не уявляв або уявляв якоюсь пусткою. Я вже раз перед тим відчував біль, коли географічно означилось місце її перебування, коли я почув, що вона в Турені, а не в інших, імовірних краях; це повідомлення її консьєржки відтиснуло в моєму серці, ніби на мапі, болюче місце. Звикнувшись із думкою, що Альбертина десь у Турені, самого дому я проте не уявляв; ніколи мені не ввижалися ця страшна вітальня, кружганок, коридор, зате нині очима Робера-свідка я бачив кімнати, де Альбертина ходить, де живе, саме ті кімнати, а не безліч кімнат можливих, але які одразу ж відкинув. Почувши слова: кружґанок, коридор, вітальня, я зрозумів, яким шаленством було б залишати її на цілий тиждень у