Читати книгу - "Сезон гроз"

— Для мене це завжди як вперше, — неохоче зізнався він. — А п’ятнадцятилітнім я насправді й не був.

* * *

— Я родом зі Скелліге, — сказала вона йому пізніше, вже в ліжку. — Море у мене в крові. Люблю його.

— Я інколи мрію, — продовжила, не дочекавшись відповіді, — щоб виплисти. Сама-одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за горизонт. Довкола тільки води й небо. Оббризкує мене солона піна хвиль, вітер шарпає волосся справді чоловічими пестощами. А я сама, зовсім сама, безконечно самотня, серед чужої і ворожої мені стихії. Самотність серед моря чужини. Ти не мрієш про неї?

Ні, не мрію, подумав він. Я й так її маю щодня.

* * *

Настав день літнього сонцестояння, а після нього магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах розцвітає квіт папороті, а натерті вужачкою[10] нагі дівчата танцюють на мокрих від роси полянах. Ніч, коротка як змиг ока. Ніч шалена і ясна від блискавиць.

* * *

Вранці після сонцестояння він прокинувся наодинці. В кухні його чекав сніданок. І не тільки він.

— Добридень, Мозаїк. Гарна погода, правда? Де Літта?

— В тебе сьогодні вихідний, — відповіла, не дивлячись на нього. — Моя незрівнянна наставниця працюватиме. Допізна. За час, який вона витратила на… задоволення, назбиралося пацієнток.

— Пацієнток.

— Вона лікує від безплідності. І від інших жіночих хвороб. Ти не знав? То вже знаєш. Приємного дня.

— Ще не йди. Я б хотів…

— Я не знаю, чого б ти хотів, — урвала вона. — Але це, мабуть, недобра гадка. Краще б ти до мене не озивався. Вдавав, що мене взагалі не існує.

— Корал тебе не скривдить, ручаюся. Зрештою, її тут немає, вона нас не бачить.

— Вона бачить все, що хоче побачити, для цього їй достатньо кількох заклять і артефакту. І не дури себе, що маєш на неї якийсь вплив. Для цього потрібно більше, ніж… — Рухом голови показала спальню. — Прошу тебе, не вимовляй при ній мого імені. Навіть мимохідь. Бо згадає це мені. Хоч і через рік, але згадає.

— Якщо вона так з тобою поводиться… Не хочеш просто піти геть?

— Куди? — здригнулася вона. — До ткацької мануфактури? Ученицею в кравця? Чи відразу до лупанару? Я нікого не маю. Я ніхто. І буду ніким. Лише вона може це змінити. Я все витримаю… Але, якщо можеш, не ускладнюй.

— В місті, — глянула на нього через мить, — я зустріла твого приятеля. Того поета, Горицвіта. Він питав про тебе. Непокоївся.

— Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що нічого мені не загрожує?

— Чого мені брехати?

— Прошу?

— Ти тут не в безпеці. Ти тут, з нею, через тугу за тією. Навіть коли ти з нею близько, думаєш тільки про ту, далеку. Вона про це знає. Але грається, бо це її розважає, а ти чудово вдаєш, диявольськи переконливо. А ти думав, що станеться, коли її зрадиш?

* * *

— Ти й сьогодні ночуєш у неї?

— Так, — підтвердив Геральт.

— Це вже тиждень, знаєш?

— Чотири дні.

Горицвіт протягнув пальцями по струнах лютні в ефектному гліссандо. Розглянувся по господі. Потягнув з кухля, обтер носа з піни.

— Я знаю, що це не моя справа, — сказав незвично, як дня нього, переконливо і твердо. — Знаю, що не повинен втручатися. Знаю, ти не любиш, коли хтось втручається. Але, друже, певних речей промовчати не можна. Якщо хочеш знати мою думку, Корал належить до тих жінок, які повинні постійно і на помітному місці носити етикетки зі застереженням. З написом: «Дивитися, але не торкатися». У звіринці таких поміщають в тераріумі, там, де тримають гримучих змій.

— Я знаю.

— Вона грає з тобою і грається тобою.

— Знаю.

— Це в тебе звичайнісінька реакція на Єнніфер, яку ти не можеш забути.

— Знаю.

— То чого ж…

— Не знаю.

* * *

Вечорами вони виходили з дому. Часом йшли до парку, часом на узгір’я, що здіймалося над портом, часом просто прогулювались по Ринку Прянощів.

Разом відвідали остерію «Natura Rerum». Кілька разів. Фебус Равенґа не тямився від радості, з його наказу кельнери догоджали їм так старанно, як тільки вміли. Геральт нарешті спізнав смак калкану в чорнилі восьминога. А потім гусячого стегенця в білому вині і телячої гомілки, тушкованої з овочами. Тільки спершу — і недовго — його дратувала настирлива й неприхована зацікавленість інших гостей з залу. Потім, за прикладом Літти, перестав звертати на неї увагу. В цьому йому дуже допомагало вино з місцевої пивниці.

Потім поверталися до вілли. Корал знімала сукню ще в передпокою, зовсім оголена йшла до спальні.

А він — за нею. Не зводячи очей. Любив дивитися на неї.

* * *

— Корал!

— Що?

— Є така чутка, що ти завжди можеш бачити те, що хочеш побачити. Для цього тобі достатньо кількох заклять і артефакту.

— Треба б тій чутці, — вона піднялася і сперлася на лікті, — знову викрутити якийсь суглоб. Це повинно б відучити чутку молоти язиком.

— Дуже тебе прошу…

— Я жартувала, — відтяла вона. В її голосі не було навіть сліду веселості.

— А що саме, — продовжила вона, оскільки він мовчав, — ти б хотів побачити? Чи передбачити? Як довго житимеш? Коли і як помреш? Який кінь виграє Великі Третьогорські? Кого колегія електорів вибере ієрархом Новіграду? З ким зараз Єнніфер?

— Літто.

— То можна знати, що тебе цікавить?

Він розповів їй про викрадення мечів.

* * *

Блиснуло. А за мить з гуркотом прокотився грім.

Фонтан тихенько плюскотів, басейн пахнув мокрим камінням. Мармурова дівчинка закам’яніла в танцювальній позі, мокра й блискуча.

— Статуетка та фонтан, — поспішила пояснити Корал, — не призначені заспокоювати мою любов до претензійного кітчу і не є даниною снобістичній моді. Вони мені потрібні для конкретної мети. Статуетка зображає мене. В мініатюрі. У віці дванадцяти років.

— Хто б тоді подумав, що ти так гарно розвинешся.

— Це магічний артефакт, дуже сильно зв’язаний зі мною. Натомість фонтан, точніше, вода, потрібні мені для дивінації. Думаю, ти знаєш, що це таке і в чому