Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Ні, ви не розумієте. От дивіться — ці п'ять сірників, що лишились, усі з правого боку.

— Авжеж, — сказала вона. — Я це з самого початку бачила.

— Іще не все! Осьде мої… — Він витяг з кишені сірники й подав їй. Одірвіть одного, витріть і погасіть. Не думайте про те, що ви робите, просто витріть сірника, так ніби хочете, приміром, зварити каву. Ну ж бо! Не думайте!

Вона витерла сірника, погасила його і непорозуміло звела очі.

— Ну, то з якого боку ви одірвали сірника? З правого. Кожен, хто вживає такі сірники, тримає їх у лівій руці й видриває одного по одному з правого боку. А тут — навпаки. Тепер ви розумієте? Той чоловік, що сидів у кріслі навпроти Грейвза, був лівша.

Вона розтулила уста й немов прикипіла до місця.

— Я не знаю, хто то був, — провадив далі Квін, — який мав вигляд і чи він убивця, але я певен: він чогось нервувався, зжував сигару, між ним і Грейвзом була якась суперечка, й він лівша.

Вона простягла руку й взяла сірники. І раптом він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього.

— Пробачте мені, Квіне… — мовила вона співчутливо.

— Про що це ви?

— Усе це не те.

— Як, чому?..

— То була жінка, — сказала вона. — Ось понюхайте. Просто піднесіть ці сірники до носа.

Він розсердився.

— Ви хочете сказати, що й цю сигару зжувала жінка? В цьому кріслі сиділа жінка?!

— Я нічого не кажу ні про крісло, ані про сигару — тільки прошу вас понюхати ці сірники. Ну як?

З виразу його обличчя було видно, що він завагався.

— Парфуми, — сказав знехотя. — Дуже легкий запах парфумів.

— Сірники із жіночої сумки. Вони лежали там довго. А сумка напахчена. Це безперечно. Сумку відкривали тут раз чи два. Я відчула запах ще в коридорі, в темряві. В цій кімнаті сьогодні була жінка.

Та він не хотів поступатися.

— А сигара? Хто скурив дві сигари — одну міцну й одну легку, одну спокійно, а другу — нервуючись? По-вашому, виходить, що він сам?

— Можливо, сьогодні тут був і чоловік — перед жінкою або ж після неї. А може, й разом з нею.

— Ні, такого не може бути, — рішуче заперечив він. — Недокурок свідчить, що чоловік сидів у цьому кріслі проти Грейвза, а коли вірити сірникам, жінка також сиділа тут. Не могли ж вони сидіти удвох!

— А може, він попрохав її дати сірники. Він сидів тут у кріслі й розмовляв з Грейвзом, а вона — десь осторонь, слухала.

— Не годиться! Якби в нього скінчилися сірники, десь тут була б порожня коробка чи обгортка. Ні, вони були не разом.

— Ну гаразд, нехай не разом, але ж нам від того не легше. Хто прийшов перший? Адже вбивця був тут останній.

— Так ми дуже скоро докопаємось істини! — мовив він з похмурою іронією.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Стоячи коло крісла, обоє втупили очі в підлогу — щоб не подивитися на годинник. І, може, саме тому, що так пильно розглядали підлогу, помітили це, хоч килим був брунатного кольору. Нараз вона нахилилась і підняла щось з підлоги біля крісла, на якому вони знайшли сірники.

— Щось іще? — стрепенувся він.

— Погляньте, — відказала вона.

Половина маленького брунатного кружальця, з двома дірочками та зубчиками, що лишилися від інших двох дірочок. У цілих дірочках — закруток брунатної нитки.

— Ламаний ґудзик, — прошепотів він.

— Це від жилета?

— Ні, від піджака, з манжети. Знаєте, збоку на рукаві… Мабуть, він давно вже вломився, а сьогодні, нарешті, одірвавсь… — А може, це Грейвзів ґудзик? Може, він лежав тут уже давно?

— Ну що ж, давайте оглянемо його костюми, перше ніж діяти далі. Хвалити бога, це річ цілком можлива. Ґудзик від костюма брунатного чи кавового кольору. Не треба бути чоловіком, аби знати, що на сірих і синіх костюмах брунатних ґудзиків не буває. А він лежить у смокінгу. Отже, треба подивитися в шафі.

Вона пішла в спальню, відчинила шафу і простягла руку до вимикача.

— З вікнами гаразд?

— Так, я запнув завіси. — Він глянув через її плече і зачудовано витріщив очі. — Ти диви! Скільки ж це людина має прожити, щоб позношувати таку силу одежі!

Обоє воднораз подумали про те саме: адже він прожив небагато, — але нічого не сказали.

— Ось брунатний костюм, до нього такий ґудзик мав би підійти. — Вона зняла плічка, підняла один рукав, тоді другий, провела пальцем по ґудзиках на жилеті. — Ні, всі є. — І повісила костюм на місце. — А ось іще один. — Зняла його, почала оглядати.

— Дивіться й на штанах, на задній кишені, — порадив він. — Вона звичайно теж застібається на ґудзик.

— І тут усі ґудзики цілі. — Вона сховала костюм у шафу. — Ну от і все. Ні, стривайте, онде ще якийсь піджак висить, просто на кілочку. Мабуть, дуже старий. Він теж брунатного відтінку. — Поглянула й повісила його назад. — ІІі, тут не такі ґудзики: вони без дірочок, з вушком зісподу. — Вона зачинила дверцята шафи. — Отже, це ґудзик від піджака того чоловіка, що приходив сюди, жував сигару, нервувався і, можливо, був лівша. Вони повернулися до кімнати.

— Тепер, Квіне, ми знаємо про нього дещо більше. Ви розумієте? Він одягнутий у брунатний чи кавового кольору костюм, на рукаві якого бракує одного ґудзика. О боже, якби ми були справжні детективи, то знаєте, що могли б а усім цим зробити! Нам би й половини цих відомостей вистачило.

— Таж ми, хвалити бога, не детективи, — сказав він.

— Сьогодні мусимо ними бути.

— Нью-Йорк — найбільше місто у світі.

— Дарма, можливо, це тільки полегшить нам пошуки. Якби це було маленьке містечко, майже село, як от у нас дома, вони б знали, що їх можуть знайти, і сховались би. Годі б вони були обережні, й нам би ніколи їх не здолати… А Нью-Йорк такий величезний, що вони почувають себе в безпеці. І, може, навіть не критимуться. Адже можна трактувати це й так, правда?

— Все марно, Руді! — тяжко зітхнув він. — Навіщо обдурювати себе? Це не дитяча казка, де від єдиного помаху чарівної палички діються чудеса.

— Не треба… — мовила вона тихо. — Прошу вас, не треба. Не змушуйте мене боротися за двох. — І похилила голову.

— Я боягуз, — сказав він. — Пробачте мені!..

— Ні, ви не боягуз, а то б ми не були зараз тут.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Я зараз обернусь