Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За кілька хвилин з’явився каменяр, що ніс на спині ящика з вапном.
— Добродію, чи не подасте бідному хлопчикові, що позіхає з голоду, один сольдо?
— Охоче. Йди зі мною, допоможи мені віднести вапно, і тоді матимеш цілих п’ять сольдо.
— Але вапно важке, — сказав Піноккіо, — а я не хочу напружуватися.
— Якщо ти не хочеш напружуватися, хлопчику мій, тоді позіхай, скільки тобі заманеться. Боже помагай.
Протягом півгодини повз нього пройшло ще чоловік із двадцять. Піноккіо у кожного просив подаяння, та всі лише відповідали йому:
— Невже тобі не соромно? Дарма ти вештаєшся вулицями. Ліпше знайди роботу і навчися заробляти на хліб.
Нарешті з’явилася добра жінка з двома глеками води.
— Якщо ваша ласка, добра пані, можна я ковтну води з вашого глека?
— Пий, мій хлопчику, — сказала жінка і поставила обидва глеки на землю.
Насьорбавшись води, як гриб, Піноккіо витер рота і промимрив:
— Що ж, спраги я вже позбувся. Якби я міг ще й позбутися голоду, не напружуючись!
Коли добра жінка почула ці слова, вона квапливо мовила:
— Якщо ти допоможеш мені донести до будинку один із цих глеків, я дам тобі шматок хліба.
Піноккіо пильно подивився на глек, та згоди не дав, але й не відмовив.
— А до хліба я дам тобі велику миску цвітної капусти, приправленої оцтом та олією, — додала добра жінка.
Піноккіо знову пильно подивився на глек, проте не дав згоди, але й не відмовив.
— А після цвітної капусти я дам тобі смачнющу цукерку з лікером.
Перед такою спокусою Піноккіо не міг встояти. Він зірвався з місця і вигукнув:
— Гаразд! Я занесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, а позаяк руки у хлопчини ослабли, він хоч не хоч, а мусив нести глека на голові.
Удома добросерда жінка запросила Піноккіо до накритого столу і поклала перед ним шматок хліба, цвітну капусту і цукерку.
Піноккіо не їв — він ковтав. Його шлунок здавався порожнім, як квартира, де півроку ніхто не жив.
Коли його жахливий голод поступово притлумився, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та не встиг він до ладу розгледіти її обличчя, як довге-предовге «о-о-о-о» — вирвалося з його горла, і він, остовпілий, залишився непорушно сидіти з широко розкритими очима і ротом, набитим цвітною капустою і хлібом.
— Що тебе так здивувало? — запитала добра жінка й усміхнулася.
— Ви… — залепетав Піноккіо, — ви… ви… ви схожі… ви мені нагадуєте… так, так, той самий голос… те саме волосся… так, так, так… у вас блакитне волосся… як у неї!.. Люба маленька Феє, моя мила Феє!.. Ну скажіть мені, що це ви, справді ви! Якби ви знали! Я так плакав, так страждав!..
На цім слові сльози бризнули в нього з очей, він упав навколішки і обійняв ноги таємничої жінки.
Розділ 25
Піноккіо дає Феї обіцянку стати чемним і вчитися, бо йому набридло бути дерев'янком і він мріє стати справжнім хлопчиком
Спочатку добра жінка заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям. Та, зрозумівши, що таємницю розкрито, вона не стала більше прикидатися, зізналася і сказала Піноккіо:
— Як ти, дерев’яний шахраю, зрозумів, що я — це я?
— Мені це відкрила велика любов до вас.
— То ти пам’ятаєш? Адже ти мене залишив маленькою дівчинкою, а тепер ти бачиш мене жінкою, і я могла б, мабуть, бути твоєю матір’ю.
— Це дуже добре, тому що тепер я можу називати вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію про маму, як у всіх дітей. Та як ви зуміли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене — я також хотів би трохи підрости. Хіба ви не помічаєте? Я все ще зростом із головку сиру.
— Але ж ти не можеш рости, — пояснила йому Фея.
— Чому?
— Бо дерев’яні хлопчики не ростуть. Вони приходять на цей світ дерев’яними хлопчиками, живуть і помирають дерев’яними хлопчиками.
— Мені так остобісіло бути Дерев’яним Хлопчиком! — вигукнув Піноккіо і вдарив себе кулаком по голові. — Час мені вже стати людиною.
— І ти станеш людиною, якщо заслужиш.
— Правда? А чим я можу це заслужити?
— Це просто. Ти повинен тільки звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший хлопчик?
— На жаль, ні. Хороші хлопчики слухняні, а ти…
— А я неслухняний.
— Хороші хлопчики старанно вчаться і працюють, а ти…
— А я ледар і волоцюга.
— Хороші хлопчики завжди кажуть правду…
— А я часто брешу.
— Хороші хлопчики охоче відвідують школу…
— А мені осоружна сама лише думка про це. Але відсьогодні я почну нове життя!
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я буду хорошим хлопчиком на втіху своєму батькові… А куди він дівся, мій бідолашний татусь?
— Цього я не знаю.
— Чи пощастить мені взагалі колись побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Я навіть упевнена.
Ця відповідь неймовірно ощасливила Піноккіо, він схопив Феїні руки і став їх цілувати. Потім підвів голову, подивився на неї з любов’ю і запитав:
— Скажи, люба мамо, то ти справді не померла?
— Нібито ні, — відповіла Фея з усмішкою.
— Якби ти тільки знала, як мені було боляче, коли я прочитав слова: «Тут поховано…» Як у мене стислося горло…
— Я знаю. І тому я тебе пробачила. Твоє щире горе переконало мене в тому, що ти маєш добре серце. А дітей, у яких добре серце, навіть якщо вони бувають трішки грубі й нечемні, ніколи не можна вважати безнадійними, тобто ще можна сподіватися, що вони звернуть із хибного шляху. Тому я прийшла сюди слідом за тобою. Я буду твоєю мамою…
— Я такий щасливий! — вигукнув Піноккіо і підстрибнув на радощах.
— Слухайся мене і завжди роби те, що я тобі скажу.
— Охоче, охоче, охоче!
— Відзавтра, — продовжувала Фея, — ти підеш до школи.
Радість Піноккіо помітно згасла.
— Ти можеш на свій розсуд обрати собі ремесло або якусь професію.
Обличчя Піноккіо стало серйозним.
— Що ти там цідиш крізь зуби? — запитала Фея невдоволено.
— Я міркував, — промимрив Дерев’яний Хлопчик, — що йти до школи тепер уже, мабуть, запізно…
— Ні, мій любий. Затям: учитися ніколи не пізно!
— Але я не хочу займатися ніяким ремеслом, мене не цікавить жодна професія!
— Чому?
— Бо я переконаний, що працювати дуже важко.
— Хлопчику мій, — мовила на те Фея, — хто так думає, той майже завжди закінчує своє життя у в’язниці або в лікарні. Ти повинен запам’ятати на все життя: кожна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Піноккіо», після закриття браузера.