Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

За кордоном Велесова книга вперше була надрукована 1970 року вТоронто в журналі «Календар канадійського фермера». Українські читачі вперше познайомилися з твором лише у 1990 році на сторінках часопису «Дніпро» [До речі, «Руськими Ведами» називають нині не тільки Велесову книгу, а й нещодавно опубліковану працю «Песни птицы Гамаюн» (М., 1992). Названі твори в цілому підтверджують арійське минуле наших земель: Пісні птаха Гамаюн оповідають про допотопне минуле Північної Припонтиди, а Велесова книга — про післяпотопну добу. Цим унікальним книгам потрібно присвятити окремі дослідження (сподіваюсь, що вони вже ведуться), бо йдеться про розширення нашого історичного обрію. Пам'ятки ведуть нас від епохи VIII–X століть у глибину віків і тисячоліть].

В історичній пам'ятці велика увага приділяється «арійському» минулому народів, які населяли Північне Причорномор я і всю так звану контактну зону Європи і Азії. Разом з тим в ній належне місце відводиться і Семиріччю як відправному пункту арійського руху на захід. Переконаний, що саме ця обставина великою мірою визначила негативне ставлення до Велесової книги «провідних радянських спеціалістів з історії Давньої Русі — академіків Б. Рибакова, Д. Лихачова та їх послідовників, котрі оголосили унікальний давньоруський трактат «грубою фальшивкою». Хоча іншого не могло й бути. Адже арійська проблематика рішуче відкидалася представниками офіційної історичної науки.

Хто що б не говорив, а я закликаю читачів уважно вчитатися у текст Велесової книги:

Мы стояли на месте своем, с врагами бились сурово… [Велесова книга. C15]

Ці горді слова стосуються автохтонів Семиріччя, тобто пращурів українців, росіян, казахів.

А ось ще один фрагмент, який проливає світло на нашу прадавню історію: «Ми прийшли із краю зеленого (так у книзі названо Семиріччя — Ю. К.), а до того були батьки наші на берегах моря за Ра-Рікою [Так називали Волгу античні автори. В Рігведі її названо «Pa-sa», в Авесті — «Pa-ha»]. І з великими труднощами ми переправили своїх людей і худобу на цей берег, і пішли до Дону» [Велесова книга. — С. 15].

Не можу не запитувати й наступне: «Ми самі — арії, і прийшли із землі Арійської в край Інський. І пасовиська одержали, прийшовши до раю трав'янистого, для худоби хлібного» [Там само. — С. 37]. Із тексту Велесової книги випливає, що арії, які мешкали в Семиріччі, були переважно скотарями (тобто пастушачим народом). І лише прибувши на береги Дніпра, вони стають хліборобами (орачами, оріями).

Цілком ймовірно, що вихід аріїв із Семиріччя спричинила якась природна катастрофа. «Спочатку був слов'янський рід у горах великих і високих (згадаймо гору Хукар'ю на Памірі із Авести — Ю. К.). Там ми виганяли вівців пастися на трави. А одного разу люди пробудилися тому, що коні голосно іржали над хмарами. І ми це почули, і страх пройняв нас, і ми боялися, що не зможемо вберегтися. І потім настав великий голод. І пішли ми… І пройшли ми мимо землі Фарсійської (Прикаспій — Ю. К.) і пішли далі тому, що не придатною була та земля для вівців. Ми йшли горами великими (Кавказ — Ю. К.) і бачили каміння, на якому не можна сіяти просо. І тому ми пройшли мимо. І побачили степи квітучі і зелені (Кубань — Ю. К.) і там ми стояли два літа, а потім вирушили далі тому що там були хижаки. Ми пішли мимо Каяли до Нерпи-ріки (Дніпро — Ю. К.), яка у будь-якій битві прикривала нас» [Велесова книга. — С.31. Унікальна пам'ятка з історії слов'ян містить не тільки кіммерійські і скіфські легенди про вихід із Семиріччя, але й перекази саків-масагетів. На одній із дощечок міститься розповідь про вихід синів Арія — Кия, Щека і Хорива із Китаю чи Тибету спочатку до Семиріччя, а потім… до Карпат. Причому йшли вони у Придністров'я — Придніпров'я якраз через землі Фарсійські (навколо Каспійського моря), мимо Дворіччя-Месопотамії, мимо Сиріі].

Хотів би зазначити, що це був досить важливий етап всесвітньої історії. Арії тривалий час зв'язували Азію і Європу, поширюючи скрізь свої знання і духовність.

Офіційна наука зовсім ігнорує духовні основи такого напрочуд яскравого феномена людської історії, як численні переселення народів, включаючи і велике переселення, коли майже весь азіатський степ чи ледь не всі околиці Римської імперії «раптом» починали рухатися. Але факт залишається фактом. Величезні маси людей вирушають немовби за чиїмось закликом у невідомі землі. Пояснення такого явища з суто матеріалістичних позицій (посуха в ареалі первісного проживання, «тіснота», виснаження пасовищ, потяг до пограбувань багатих міст і держав тощо) зовсім непереконливі. Це на неозорих євроазійських степових рівнинах «тіснота» і «виснаження» пасовищ, коли населення в Євразії (не рахуючи Китаю й Індії) було не більше, ніж у нинішній Україні! Трохи глибше аналізував цю проблему Л. Гумільов, ґрунтуючись на своїй концепції пасіонарності, що визнає містичні (невидимі) аспекти великих «зрушень людських мас.

На наш погляд, правильне розуміння зазначених феноменів світової історії лежить у площині етногенетичних процесів метисації і, як зазначається в Біблії, «злягання» племен та народів, єднання далеких щодо крові і духу етносів, що дає якісно нові етнічні паростки. До того ж тут присутній і месіанський елемент, «заклик Неба», який зливається з «внутрішнім закликом» на рівні підсвідомості, коли маси людей кидають насиджені місця, не замислюючись про наслідки і не маючи чітких орієнтирів: куди і навіщо вони йдуть [Психологія такого явища описана JI. Толстим у «Війні і мирі», де показано, як села Смоленської губернії з усіма мешканцями знімалися з насаджених місць і йшли «кудись на теплі ріки»].

Звичайно ж, такі народи у своїх діях підпорядковані Вищим Силам, Вищому Розуму. Самі не усвідомлюючи того, вони виконують велику історичну місію, незважаючи на численні поневіряння, які випадають на їх долю в дорозі і на чужих землях. У даному випадку народи Гомера, Магога, Мадая та ін. виконували місію формування Індоєвропи — етнічного фундаменту наступних націй Європи, а згодом Америки, Австралії. Переселяючись на землі Семиріччя, а потім Праукраїни, індоарійські народи набували тут нової якості. Звідси вони розходились світом вже як індоєвропейці. «За археологічними і лінгвістичними джерелами, — зазначають автори книги «Міфи народів світу», — рання область існування носіїв давньої індоєвропейської культури в ІІІ тисячолітті до н.е. локалізується в Закаспії і південноросійських степах» [Мифы народов мира. — М., 1997.—Т. 1.—С. 527]. Іншими