Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

Як відомо, ще у XIX столітті німецькі автори розробили концепцію, за якою ірано-європейські народи вважалися особливою гілкою білої раси. Згодом у XX ст. дехто з них почав вважати її основною паростю і навіть «стовбуром» етнічного дерева. Всім зрозуміло, для чого гітлерівські ідеологи видавали, ірано-європейську гілку за «стовбур» «європеоїдного дерева». Це робилося, з одного боку, для приниження історичної ролі слов'янства, у т. ч. і Русі-України, а з другого — для непомірного звеличування германців як архітекторів сучасної європейської культури.

Нерозумно заперечувати значимість «ірано-кавказького» центру формування білої раси [Цілком ймовірно, що в Семиріччі відбувалося роздвоєння могутнього арійського потоку на індоаріїв та іраноаріїв. Останні, як відомо, сприяли розвитку пастушачого скотарства в іранських степах, були творцями релігії вогнепоклонників]. Але не можна його й абсолютизувати, як це роблять слідом за Г. Гегелем деякі західні історики й етнологи [Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук: Философия духа. — М., 1956. —Т. Ш. — С 73–75; Гобіно Ж. А. Нерівність людських рас. — Париж, 1856 (фр.); Розенберг А. Миф XX века. — Таллинн, 1998 та ін]. Адже сама по собі біла раса з явилася на третьому історичному колі як гіперборейська раса каїнітів і її основним центром формування в післяпотопному світі є все-таки наша Північна Припонтида. Це з неї по всьому Західному світі розселялися арієзовані нащадки Яфета (сини Тарсена-землероба) — так звана Індоєвропа.

ГЛИБИНИ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ

В руках ученых часто бывают детали, но редко — священные, связующие нити истории.

И. Гете

НАУКА ПІДТВЕРДЖУЄ АРІЙСЬКІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить.

Біблія

Від автора:

Першу інформацію про аріїв я отримав від Гуру ще на початку 70-х років. Але вона глибоко засіла у свідомості і весь цей час стимулювала мої творчі пошуки у цьому напрямі. На разі ось що я можу додати до того, що повідав мені Учитель.

Проблема арійського підґрунтя нинішньої цивілізації вже понад 200 років хвилює наукову громадськість. З того часу, коли європейці, досліджуючи історію Індії і займаючись порівняльним мовознавством, з подивом виявили спільних предків і риси мовної схожості здавалось абсолютно різних народів. Опанування європейськими вченими священної мови «брамінів» — санскриту, становлення індології у XVIII столітті породило теорію спільної — індійської — прабатьківщини таких мов, як санскрит, давньоперська, грецька, латинська, кельтська, готська. Пізніше до цієї групи приєднали німецьку, вірменську, албанську, слов'янську мови [Нараховано мною до 600 українських слів, однакових або дуже схожих на санскритські, наприклад: вдова, дівер, зять, тесть, брат, дочка, дід, син, яр, вар, варити, край, кров, Донестр, або Дністер, Донець, Донепр (давня Непра), каравай, мара (смерть), біда, просити, сміятися, стояти, відати (знати) тощо. Всі ці слова звучать однаково і українською, і санскритською (Ю. К.)]. У 1850 році вперше було опубліковано англійською мовою одну із основних книг ведичного циклу — Рігведу (Гімн знанням), що стало певною мірою підсумковою акцією у відкритті індоєвропейської (арійської) мовної спільності.

З XVIII століття вчені активно взялися за дослідження могил і курганів Великого степу, спочатку сибірських, а згодом — українських, кримських. У результаті археологічних розкопок не тільки поповнились дорогоцінними знахідками колекції Ермітажу, інших російських музеїв, а й значно розширилися наші знання про арійське коріння пастушачих народів Великого степу і праслов'янського етносу Північної Припонтиди, наші уявлення про життя народів контактної зони Європи і Азії — праукраїнців і праказахів.

У науці поступово утверджувався семіотичний (знаковий) підхід до археологічних знахідок і, що особливо важливо, до міфів та історичних переказів. Археологічні відкриття, пектографічні комплекси, міфи, легенди, фольклор — все це спрацювало на виявлення того світогляду, який формувався в межах широкого культурно-історичного поясу, що простягнувся від Індії через землі Казахстану, України до європейського узбережжя Атлантики.

У контексті заявленої теми хотілося б звернути увагу читача на три фундаментальні наукові відкриття.

Перше — Трипільська культура, відкрита видатним археологом Вікентієм Хвойкою в 90-х роках XIX століття на берегах Дніпра. Як відомо, тут були знайдені будівлі міського типу, вірніше, залишки міста з дво-, триповерховими будинками, каналізацією, низкою культових споруд мітраїстського спрямування. У процесі розкопок з'ясувалося, що на Трипіллі було розвинуте гончарне і металургійне виробництво, існувала писемність, певні державні інститути, інші ознаки цивілізації. На підставі одержаних доказів В. Хвойка назвав Трипільську культуру «давньоарійською», а народ, що створив її, — «племенем безумовно арійського походження» [Космос давньої України. — С.11–12]. Гіпотеза українського археолога знайшла своє підтвердження у подальших наукових дослідженнях [Див.: Шилов Ю. Прародина арисв.—К., 1995].

Друге — Андронівська культура, відкрита у 1927 році в урало-казахських степах. Назва походить від села Андроново, поблизу якого були знайдені перші її пам'ятки. Численні могильники, залишки поселень епохи енеоліту, на думку російських археологів, мають відношення до індоарійської етнічної спільності, точніше до іраноарїїв.

Спорідненість андронівськнх племен з ірано- та індоаріями (саками, скіфами), за словами відомого спеціаліста у цій галузі Є. Є. Кузьміної, «особливо чітко виявляється в контактній зоні від Заволжя до самого Центрального Казахстану» (тобто Семиріччя — Ю. К.) [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 243]. Цю точку зору поділяє О. М. Трубачов: «І андроновці, і індоарії, — заявляє вчений, — були скотарями з підпорядкованим значенням землеробства» [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы леской полосы СССР. — М., 1987.—С. 124]. Все це було встановлено дослідниками ще в 30-х роках.

І раптом у 70-х роках — нова сенсація. Археологи натрапили на арійське місто Аркаїм, якому від 3,5 до 35 тисяч років. Але, що характерно, поселення на березі річки Сінташа дуже схоже на трипільські міста. У дослідників одностайна думка: будували Аркаїм і жили в ньому племена, які були духовно (і не тільки духовно) споріднені з подніпровськими аріями (трипільцями). Звичайно ж тут не було античної величі, містерій, багатства тощо. У місті скорші жили стоїки — сподвижники сонячної віри, які у глухій пітьмі кам'яного віку боронили (у разі необхідності) зі зброєю в руках свій храм, свій спосіб життя, свої звичаї.

Згодом археологам вдалося відкрити ще кілька поселень, схожих з Аркаїмом. І що характерно, у їх забудові не виявлено ніяких перехідних форм. Будинки тогочасного городища починали будувати в певному місці і одразу. З огляду законів містобудування, знайдені вченими поселення різко відрізняються від традиційних поселень бронзової епохи уралоказахських степів, котрі мали лінійне планування і виникали стихійно.

Ціла низка встановлених фактів