Читати книгу - "Нарис загальної історії"

мірою того як ми підіймаємося рівнями сегментації й досягаємо простору, зайнятого фактичним чужинцем. Уважний розгляд прикладів, які постачають історіографія та етнографія, показує, що завжди існує певний упривілейований рівень сегментації, а саме той, де проблеми найчастіше і найшвидше розв’язуються мирно. На цьому рівні вже склалися постійні органи, і вони, за загальним правилом, зосереджені на зборах старійшин. Розв’язання проблеми базується на розкладі політії на складові сегменти спільноти, але без чіткого розриву з не-по-літією. На іншому краї можливостей лежить «унітарне розв’язання», яким політія визначається як однорідна спільнота, відмінна від не-політії. Вирішальним наслідком такого розв’язання є необхідність покладати керування миром і правосуддям на механізми чи процедури, спільні для спільноти як такої.

Існує і може бути виявлена в історичній реальності ще одна форма політизації. Сегменти племінної спільноти можуть трансформуватися в політії на певному рівні сегментації. Так само об’єднання племен можуть припинити зливатися в спільноті та набувати власної незалежності, проте не всі, а ті, що стоять на стратегічному рівні сегментації. Можна спостерігати також фазовий перехід між сегментацією й політизацією, але результати будуть зовсім різні, оскільки це — поліс. Дуже важливо точно визначити й ухопити обидва види переходу, оскільки вони ведуть до різних шляхів історичного розвитку, декотрі з яких можуть бути вирішальними для загальної історії. З одного боку, перехід між племінним об’єднанням і царством; спільнота, яка зазвичай характеризується культурною однорідністю, перетворюється на політію і стирає у внутрішньому напрямку всі попередні поділи сегментарного типу. З іншого боку, в спільноті племен чи їхніх об’єднань сегменти рівня X стають політіями. У цьому процесі спільнота перетворюється на культурний ареал. Отже, вона змушує кожний сегмент-політію стерти у внутрішньому напрямку всі політичні поділи сегментарного типу. Як і в царстві, відмінність виникає між спільним і окремим, але вона починає діяти в набагато менших і навіть крихітних спільнотах. Сільські поселення можуть об’єднувати лише кількасот осіб, але це — незалежні й суверенні політії. Проблеми організації та контролю влади — з огляду на таку скупченість — цілковито відрізняються від тих, які виникають у царстві. Різниця проявляється дуже показово в політичних режимах. Поліс сприяє в односторонньому порядку олігархічному режимові, тоді як царство вимагає ієрократичного режиму.

Притягальний чинник неоліту не імперія, а політизація або фазовий перехід між осілістю та політією. Проте перехід цей неможливий! Річ у тім, що племінна структура та структура громад ґрунтуються на принципі рівноваги через протистояння рівних коаліцій. Цей принцип запобігає тому, щоб якась коаліція могла коли-небудь остаточно взяти гору над іншою. Політизація через поліси — не вихід, адже вони входять до культурного ареалу й перетворюють його на олігопо-лярну трансполітію. У ній рівновага постійно відновлюється змінними коаліціями між полісами-політіями, жодна з яких не є досить могутньою, щоб перемогти коаліцію інших. Така взаємна безсилість обумовлена тим, що всі вони є результатом трансформації одного й того самого рівня сегментації на поліси, тобто вийшли з племінних коаліцій чи громад однакового типу. Неможливість фазового переходу емпірично визначається тим, що знадобилося від п’яти до семи тисяч років, щоб він таки стався. Адже цей перехід, урешті-решт, відбувся на територіях, які стануть великими культурними ареалами. Питання, отже, полягає в тому, щоб зрозуміти, як і чому неможливе стало можливим. Відповіді нам не дають ані порогові межі, ані дієвці. Її слід шукати в уможливленні та у випадковому збігу випадкових чинників.

Поріг, який пропонує палеоліт, — це перехід від стада до племені внаслідок демографічного насичення. Цей перехід мав відбуватися незчисленну кількість разів протягом десятків тисячоліть, не призводячи при цьому до змін, здатних вивести за межі палеолітичного поля. Нині ми знаємо, чому так було. Перешкода стоїть не між стадом і племенем і не між племенем і громадою, а між племенем, громадою і полісом, з одного боку, і царством, з іншого. Проблема, яку треба розв’язати, досить проста для того, щоб можна було уявити одне чи кілька розв’язань та перевірити їх історичними фактами. Проблему можна сформулювати в такий спосіб: як прибрати олігополярну перешкоду? Неможливо уявити й перевірити стихійне та свідоме передання влади від різних сегментів спільній інстанції. Це був би приклад стихійної або свідомої політизації. Проте остаточне розв’язання в організаційному плані виглядає складнішим, ніж сегментарне. Крім того, воно буде невигідним для всіх учасників за винятком тих кількох осіб, які обіймуть спільні владні позиції. Щоправда, удвох випадках цей розрахунок може помінятися на зворотний. Якщо з’являється зовнішня загроза, усі можуть програти і кожен зацікавлений у тому, щоб передати достатньо влади спільному центрові, аби відбити напади. І навпаки, сприятлива можливість для зовнішніх завоювань обіцяє вигоду кожному за умови концентрації потуги, потрібної для завоювання. Ці дві дуже реалістичні гіпотези виводять нас зі схеми, оскільки ми знаходимося на самому початку, коли немає ні зовнішньої загрози, ні планованих завоювань. З іншого боку, альтернативне розв’язання є набагато задовільнішим, і полягає воно у створенні тимчасової племінної або міжплемінної коаліції, яка дає змогу об’єднувати потугу, не втрачаючи власну. Саме до такого розв’язання вдаватимуться племена аж до наших днів.

З огляду на те, що мирний стихійний або свідомий шлях закритий, залишається тільки одна можливість: війна, але війна, результатом якої буде накопичення вигод на користь якогось одного полюсу. Для того щоб встановити такий кумулятивний дисбаланс, потрібно й достатньо припинення племінної олігополярності. Тут можливі два теоретичні варіанти. Або олігополярність скочується до стану системи гри з численними дієвцями, в якій важко виробити правила й неможливо забезпечити їхнього дотримання. Наслідком буде вічна дика війна, з якої по черзі виходитимуть переможці й переможені та з якої колись має вийти останній переможець. Перетворення внутрішньо врівноваженої гри у внутрішньо нестійку гру вимагає здійснення двох умов. Треба, щоб зіткнулися кілька племінних олігополярностей. Зіткнення базується на здешевленні сполучення та на збільшенні наявних ресурсів: цю умову врешті-решт забезпечує економічний розвиток. Потрібно також, щоб деякі з воюючих знаходилися в становищі, вигіднішому рівно настільки, скільки необхідно для накопичення сили. Таку різницю можуть створювати різні чинники: позиція, краща для оборони, контроль місць проходу, менші витрати на сполучення, дещо родючіша земля, плодовитіші жінки, твердіші моральні якості тощо.

За другим можливим теоретичним варіантом, олігопо-лярність обертається на гру з двома, трьома або чотирма дієвцями, причому ця гра є теж внутрішньо нестійкою, бо кожний дієвець зацікавлений у тому, щоб ліквідувати інших, аби не бути ліквідованим самому. Можна уявити знову ж таки