Читати книгу - "Ганнуся"

Інколи йому це вдавалося.

Зате Ганнуся бризкалася найбільше. Вона «плавала» біля самісінького берега, ходячи руками по дну, і так молотила ногами по воді, що з водяного туману над нею здійнялася веселка.

— Дивіться, як я плаваю! — кричала вона. — Дивися, Костю, як у мене виходить! Правда, здорово?

Час від часу Ганнусині руки натрапляли на якусь ямку. І тоді з води долітало невиразне булькання, а на поверхні залишалися миготливі Ганнусині п’яти. Потому вона, немов ошпарена, вискакувала з води і над вербами здіймався її пронизливий крик:

— Рятуйте! Тону!

Наталонька, не відриваючись від своїх пасочок, спокійним голоском остерігала:

— Потонеш — додому не повертайся.

Цього вона навчилася у бабусі Віри.

Потому ми відімкнули човна, відштовхнулися від берега і по черзі гребли веслами аж до самісінької вечері.

Якось під вечір ми всілися на лавці під горіхом і заходилися виймати кісточки з вишень. Для варення.

Миколка Горобчик виявився неабияким майстром і в цій справі. Шпилька так і миготіла в його руках.

Язик теж не зупинявся ні на хвилинку.

Наталочка з задоволенням запускає руку у відро, де лежать вже чищені ягоди. Півличка у неї обмазане густим і липучим вишневим соком, і коло неї вже починають кружляти бджоли. Все ж, порадившись між собою, вони віддали перевагу відру. Напевно, вирішили, що в ньому соку поки що більше, ніж на личку в Наталі.

Лише Ганнуся працює мовчки. Сумує чомусь, а чому — ніхто не знає.

— Що з тобою, Ганнусю? — запитав я.

Вона лише зітхнула у відповідь. Правда, за хвилину запитала вже сама:

— Як ти думаєш, Костю, добре нам тут?

Тепер уже замислився я. Кидаю кілька очищених ягід у відро і лише тоді відповідаю:

— Не знаю, як тобі, а на мене — то кращого місця в усьому світі не знайти.

— І мені також дуже-дуже тут подобається, — чесно визнає Ганнуся. — Тільки я весь час думаю про те, як там мамі на тому тигрячому сході?

— Немає тигрячого сходу, — негайно поправляє Ганнусю Миколка Горобчик. — Є просто схід. Або Далекий Схід.

Ніби й не чує його Ганнуся, провадить далі сама до себе:

— Таке скажеш, Ганнусю! — заперечив я. — З чого б це вона заблукала? Що їй — робити більше нічого?

І все ж, жаль мені стало Ганнусю, дуже жаль. Он вже до чого затужила — навіть віршами почала говорити…

І Миколка Горобчик теж, бачу, замовк. Замислився над чимось. Я вже не раз помічав, що варто Ганнусі засумувати, як йому теж стає не по собі.

Лише Наталочці ніколи журитися. Вона діло робить. Її невтомна рука все бігає й бігає від відра до рота…

Сьогодні неділя. Ніхто не працює, всі відпочивають. Хто на річці купається, хто до лісу подався, хто в садку розкошує.

І лише я стою в темному кутку на кухні.

Дожився…

А як же чудово починався цей недільний день! В небі — ні хмарини. Тиша, спокій. Навіть вітерець, і той кудись щез. Лише пташки щебечуть.

З самісінького ранку всілися ми в садку за шаховою дошкою. Проти мене грали Миколка з Ганнусею, ще й Наталочка їм допомагала. Аби гра була рівною, я з самого початку віддав дві тури, потім зняв з дошки слона — і все одно вигравав.

Атож, день починався для мене чудово.

Та незадовго до обіду, коли ми закінчували п’яту партію, з хати вийшла мама. Вона була одягнена так, як одягалася завжди, коли йшла в село.

Мама подивилася, як ми граємо, поцікавилася результатом і, дізнавшись, покартала мене за те, що я такий безсердечний — збиткуюся над маленькими дітьми. Потім сказала:

— Пройдуся до крамниці і на пошту. А вам, коли ви не проти, можу доручити одну справу.

— Ми не проти, — відповіла за всіх Ганнуся.

— А яка справа? — поцікавилася Наталочка.

— Хвилин за п’ятнадцять треба загнати квочку на кухню у гніздо. Я її вже погодувала і випустила погуляти. То не забудете?

— Можеш спокійно іти на пошту, — сказав я і мимоволі погладив потилицю. — Зробимо все як слід.

Атож, квочку ту я навряд чи скоро забуду. Ще й досі, коли добре помацати, відчуваю ґулю на голові.

Правда, я так і не розгледів був її до пуття. Надто вже турботливою виявилася та квочка, гніздо своє залишала рідко. Знаю лише, що вона біла і з чубчиком на голові.

Зіграли ми ще дві партії. І знову я виграв.

— З тобою нецікаво грати, — сказала Ганнуся і зібрала фігури в коробку. — Нумо краще заженімо в гніздо квочку.

А квочка — ось вона, поруч з нами ходить. Щось вишукує у траві, чубчиком стріпує…

Відчинили ми двері до кухні. Проте навіть не дивиться квочка в той бік. Навпаки — то погребеться в спориші, то щось склюне. І поволеньки в кукурудзу прямує.

— Що це з нею? — запитала Ганнуся. — Вчора, так сама прибігла. Не встигла бабуся й двері відчинити, як вона одразу в гніздо вскочила.

— Еге, ще й як вскочила, —