Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Палермо, Сицилія Будь-що живе Має голос і кров. Небо і землю Пронизує струм. Сподіваннями зморені, Ранком умиті, Твоїм диханням чистим Світанковим сповиті.[40]
Камаль і Джулія бачаться тепер щодня. Вони взяли за звичку зустрічатися в бібліотеці під час обідньої перерви. Після того вони прогулюються біля моря. Джулія заінтригована цим чоловіком, що не схожий на жодного з тих, кого вона знає; від сицилійців він відрізняється і зовнішністю, і манерами – можливо, саме через він їй і подобається. Чоловіки в її сім’ї авторитарні, балакучі, нестримані та вперті. Камаль – цілковита їхня протилежність.
Джулія ніколи не знає, чи зустріне його знову. Кожного дня, заходячи до читальної зали, вона шукає його очима. Іноді він стоїть там, у глибині зали. Іноді він узагалі не з’являється. І ця солодка невпевненість тільки дужче розпалює цікавість Джулії. У неї в животі ніби оселився мільйон мурашок – це нове, досі не відоме їй відчуття, від якого вона прокидається ночами. Вона читає й перечитує вірші Павезе, і ці слова – то єдиний засіб, що рятує її від туги за ним.
Одного разу, коли вони по обіді прогулювалися біля моря, сталася дивна річ. Джулія завела його берегом значно далі, ніж зазвичай, аж до пляжу, відомого лиш місцевим. Вона хотіла показати йому це місце, куди вона час від часу приходить почитати. «Про цей грот ніхто не знає», – каже вона. Принаймні їй подобається так думати.
О цій порі в бухточці нікого немає. У печері, в тому прихистку від навколишнього світу, тихо, волого й темно. Не кажучи ні слова, Джулія починає роздягатися. Її легенька літня сукня спадає до ніг. Камаль непорушно застигає перед нею, наче перед тендітною квіткою, яку не наважуєшся зірвати, боячись пошкодити. Джулія простягає до нього руку, і цей рух – то не просто жест заохочення, а запрошення. Він повільно розмотує свій тюрбан, тоді виймає з волосся гребінець, що тримає його вкупі. Воно розсипається лляним водоспадом по його плечах, по спині, аж до пояса. Джулія починає тремтіти. Вона ніколи не бачила, аби в чоловіка було таке довге волосся – у її краях таке носять хіба що жінки. При цьому Камаль не має нічого жіночного. Навпаки: він видається їй надзвичайно мужнім із копицею чорного як смола волосся. Він обережно цілує її – так припадають вустами до ніг статуї якогось божества, ледь насмілюючись доторкнутися.
Із Джулією такого раніше ніколи не траплялося. Камаль кохався з нею так, ніби молився, із заплющеними очима, наче від цього залежало його життя. І хоч руки його були шорсткі від важкої роботи, проте тіло було дуже ніжним, як великий пензлик, кожен доторк якого змушував її тремтіти.
Закінчивши кохатись, вони ще довго лежать, сплівшись тілами. Робітниці в майстерні посміювалися з чоловіків, що засинають після статевого акту, та Камаль до таких не належить. Він міцно притискає Джулію до себе, ніби скарб, із яким не хоче розлучатися. Вона могла б годинами лежати біля нього, притискаючись своїм розпашілим тілом до його, торкаючись своєю світлою шкірою його – ніжної та засмаглої.
Вони починають регулярно зустрічатися там, у цій печері біля моря. Камаль працює ночами в кооперативі, а Джулія від самого ранку в майстерні, тож бачитися їм доводиться в обідню пору. Вони кохаються опівдні, і їхні любощі мають присмак украдених миттєвостей. Уся Сицилія працює – у банках, в офісах, на базарах, – тільки не вони. Ці години належать тільки їм, вони користуються ними на повну, зловживають ними, підраховуючи родимки одне одного, відкриваючи одне одному свої шрами, смакуючи кожну клітинку шкіри. Удень не виходить кохатися так, як уночі, – є в тому щось відважне, щось значно відвертіше у спогляданні тіла при світлі дня.
Їхні зустрічі нагадують Джулії рухи танцівників тарантели, за якими вона спостерігала під час літніх фестивалів, коли була дитиною: вони то сходяться, то знову розходяться, ледь торкнувшись одне одного, – на кшталт композиції цього танцю розвиваються і їхні стосунки, ритм яким задають робочі зміни, – у неї вдень, а в нього вночі. Ця несумісність і дратує, і збуджує водночас.
Камаль – таємничий чоловік. Джулія майже нічого про нього не знає. Він ніколи не говорить про своє попереднє життя, яке змушений був покинути, аби перебратися сюди. Іноді, коли він дивиться на море, його погляд тоне в глибоких хвилях. У такі моменти його знову огортає та сумна поволока, що лягає йому на плечі. Для Джулії вода – це життя, джерело насолоди, що постійно відновлюється, форма прояву чуттєвості. Вона любить плавати, відчувати, як вода голубить її тіло. Одного разу вона намагається навчити плавати його, але він відмовляється заходити у воду. «Море – це кладовище», – каже він, а Джулія не наважується розпитувати його про це. Вона нічого не знає про те, що йому довелося пережити, що вода відняла в нього. Одного разу він, можливо, розповість їй про це. Або ні.
Коли вони разом, вони не говорять про майбутнє чи минуле. Джулія нічого від нього не чекає, нічого, крім тих годин, що їм вдається викроїти для себе. Для них важить лиш ця миттєвість, цей момент, коли їхні тіла переплітаються, щоб стати одним цілим, наче два шматочки головоломки, що ідеально доповнюють одне одного.
Камаль майже не говорить про себе, проте охоче розповідає про свою батьківщину. Джулія може цілими годинами слухати ці історії. Він нагадує їй книжку, розгорнуту на зображенні абсолютно незнайомої їй місцини. Вона заплющує очі та уявляє, як сходить на корабель, на якому вона – єдина пасажирка. Камаль описує гори Кашміру, береги річки Джелам, озеро Дал і плавучі готелі на ньому, оповідає про червоне листя, в яке дерева вбираються восени, про пишні сади, про поля тюльпанів біля підніжжя Гімалаїв, що тягнуться до обрію, куди не кинь оком. Джулія знай докучає йому, їй хочеться знати ще більше: «Розповідай, – просить вона, – розповідай далі!» І Камаль розказує про свою релігію, про свої вірування, про Рехат Маріяда, кодекс поведінки сикхів, який забороняє їм обрізати волосся та бороду, пити, палити, їсти м’ясо чи грати в азартні ігри. Він говорить про свого бога, що проповідує вести чесне та чисте життя, про єдиного бога-творця – то не християнський, не індуїстський бог, не якесь божество інших вірувань, просто ОДИН бог, ось і все. Сикхи вірять, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коса. Сплетіння долі», після закриття браузера.