Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона померла, як свята, — сказав він і для того, щоб такі слова не сприймалися як прояв слабкості, підвівся, хитнув головою, подивився за горизонт і з глибоким та повільним жестом сказав: — Ходімо, віддамо її тіло могилі, котра вже більше ніколи не відкриється.
І справді, через кілька годин її тіло скинули в море згідно з традиціями. Обличчя усіх присутніх заполонив сум, а вдівець мав вигляд вершини гори, що її вразила блискавка. Глибока тиша. Хвиля відкрила своє черево, прийняла в нього здобич і закрилася. Я лишився на кілька хвилин на кормі, спрямувавши погляд на те непевне місце в морі, де лишилася одна з наших мандрівниць. Потому пішов до капітана, щоб якось його розрадити.
— Дякую, — сказав він мені, розуміючи мій намір. — Я шукав якийсь вихід у поезії, і ним стала моя любов до неї.
Я говорив йому про вірші, які він мені читав, і запропонував йому їх опублікувати. Очі капітана трохи пожвавішали:
— Можливо, я б і погодився, проте я не знаю... вірші мої доволі слабкі.
Я присягався, що це не так, я попросив його, щоб він зібрав їх усі докупи і віддав мені, коли ми сходитимемо на берег.
— Нещасна Леокадія! — пробурмотів він, не давши мені відповіді на запитання. — Мертве тіло... море... небо... корабель...
Наступного дня він прийшов до мене і прочитав уривок, який щойно склав, у якому були згадані обставини смерті та поховання його дружини. Він читав той вірш справді схвильованим голосом, з тремтячими руками. Потім він запитав мене, чи вірш був гідним того скарбу, який він втратив.
— Так, — сказав я.
— Можливо, там немає натхнення, — зазначив він через якусь мить, — проте ніхто не може заперечити відчуття, емоції, хіба що саме почуття і завадили досягти довершеності...
— Мені так не здається, я гадаю, поезія довершена.
— Так, я думаю, що... Вірші моряка.
— Моряка-поета.
Він знизав плечима, подивився на листок паперу і знову почав декламувати твір, проте цього разу вже без тремтіння, наголошуючи на літературних складниках, на образах і мелодійності твору. Врешті він зізнався, що це була найдовершеніша його праця. Я погодився, він міцно потиснув мені руку і сказав, що мене очікує велике майбутнє.
Розділ XX. Я вчуся на бакалавраВелике майбутнє! Коли ці слова дісталися мого слуху, я подивився на нього, потім за непевний горизонт, що розчинявся в далині. Одна думка відганяла з голови іншу. Амбіції скидали з висоти Марселу. Велике майбутнє? Можливо, ботанік, літератор, археолог, банкір, політик або ж навіть єпископ, аби тільки висока посада, було якесь з відповідна репутація, особливе становище, його високоповажність, з відповідною репутацією, високим становищем. Амбіція, котра в даному випадку діяла як орел: розбила яйце і показала, що в середині — золотистий сяючий жовток. Прощавай, кохання! Прощавай, Марсело! Прощавайте, дні насолод, коштовні прикраси, легковажне життя без правил, прощавайте! Тут я буду важко трудитися і досягну слави, а вас залишу, як пелюшки з яких виріс, як мої дитячі штанці.
Тож я зійшов з корабля в Лісабоні й поїхав далі в Коїмбру. В університеті на мене чекали важкі предмети, котрі я долав з посередніми оцінками, і не тільки з цієї причини я не зміг вчасно отримати ступінь бакалавра. Після років навчання права мені важко було все ж набути урочистості стилю. З цієї нагоди влаштували прекрасне свято, яке сповнило мене гордістю і тугою — головним чином тугою розставання з Коїмбрі. Я набув в університеті слави великого гультяя, схильного до пригод; пройшов практику романтичних стосунків та теорію лібералізму, вивчаючи жіночі очі та конституцію. Того ж дня, коли університет мені таки видав диплом, у котрому на пергаментному папері було перераховано, які саме науки я опанував (хоч і мав я досить поверхневі знання), я відчув гордість, що чогось-таки домігся, а й сум. Адже диплом був, наче лист звільнення раба від його залежності від рабовласника, я отримував не тільки свободу, а й мав брати на себе відповідальність за свою долю. Я його заховав, полишив береги річки Мондегу і виїхав звідти досить розгублений, проте відчуваючи вже бажання, порив, сверблячку розштовхати інших, набути певного впливу і блаженствувати, жити, іншими словами — продовжити університети в майбутньому житті.
Розділ XXI. Погонич мулівОтож я їхав верхи на віслюку зі складеними позад себе речами, підганяючи його батіжком, той брикнувся один раз, два, потім ще три рази, врешті ще один раз із такою силою, що я вилетів із сідла і так невдало, що моя ліва нога застрягла у стремені. Я намагався вхопити тварину за живіт, проте віслюк перелякався і чкурнув геть з дороги. Я сказав не зовсім так, як було: тварина хотіла втекти з дороги і справді двічі стрибнула вбік, проте погонич мулів, котрий там трапився, вчасно підскочив, щоб схопити його за вуздечку й зупинити — і все це з великим зусиллям та не без ризику для себе. Коли він зупинив тварину, я зумів висмикнути ногу зі стремена і стати на ноги.
— Ви тільки подивіться, від чого вам вдалося врятуватися, — сказав він.
І справді, якби віслюк звернув з дороги, я дуже забився б і не знаю, чи взагалі лишився б живим, таким був би той нещасний випадок: розбита голова, крововилив, ще якесь пошкодження внутрішніх органів — саме тоді я згадав усе, що вивчив з наук. Можливо, погонич мулів мене врятував від смерті, це було добре, я відчував, як стугоніла кров у мене в голові й шалено билося серце. Добрий погонич мулів! Коли я трохи оговтався, то побачив, що він намагався привести до ладу віслюкову упряж і робив це дуже вправно й ретельно. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Браса Кубаса», після закриття браузера.