Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

Створені за подобою Всесильного, ми прагнемо наслідувати його якості та атрибути, якими, як сказано, прикрашається Творець. Проте, втративши вбрання зі світла, що його згубили Адам і Хава, ми прикрашаємось хіба листям смокви. Бажання власного вдосконалення — єдине, що захищає нас перед Творцем, притишуючи сором.

Дні, що ми проводимо, шукаючи мудрість Єдиного, можуть стати нашою нагородою у світі грядущому. Ба більше, одяг, здобутий тяжкою працею, можна позичити тому, хто дорогий тобі. Як сказано, настане час, коли мати, біна, випозичитись свій одяг та прикраси дочці, малхут, для того, щоб могла вона, не соромлячись, прийняти свого нареченого задля Святого союзу.

* * *

Для Яна Різдвяний сезон почався з того, що Санта-Клаус заледве не забив його на смерть. Гладкий, кудлатий і гумовий, він гепнув зі скляної стіни великого торгівельного центру, куди був видерся у марному намаганні дременути з повним лантухом подарунків.

Все місто нині хизувалося подібними прикрасами, котрі мусили, либонь, символізувати наближення свята, що злодійкувато зазирало у вікна, несучи за спиною тлустий міх зобов’язань. Свято, розмірковував Ян, дивом порятований від сезонних каліцтв, — то джерело дурниць та перебільшень, що збадьорювали дух та стимулювали торгівлю. Навіть реклама на радіо потихеньку мостилася на тло різдвяних гімнів, і собі долучаючись до всесвітньої змови традиції з комерцією. Отож падіння Санта-Клауса на голову бунтівного ведучого, що не мав досить пошани до змовників, слід було вважати за таке собі делікатне попередження.

Різдво, відтак, неухильно насувалося, а з ним і різдвяний бал, задуманий комерційним відділом мережі радіостанцій, що над ними царював суворий і невблаганний Гадюка. Ян волів радше труїтися дешевим пивом в найгіршому генделику міста, аніж вдавати радість на пишній корпоративній імпрезі. Втім, за все слід платити, особливо ж за вільний графік та практичну відсутність цензури. А ще — за вперту надію, що і досі жевріла попри Янові намагання приспати її на смерть.

Міла, незгірш за нетерплячу випускницю, тішилася нагоді вбрати вечірню суконку; тож, замовивши собі за страшні гроші куций шмат блискучої тканини, вона підпихала і Яна піти закласти аналогічну жертву. Тепер, отримавши засторогу від горішніх сил, ведучий «Нічниці» постановив здійснити усе необхідне, аби падіння Санта-Клаусів припинилося.

У пригоді Янові стала подарована Марічкою візитка, де містилося ім’я кравчині з Йозефова. Дивно було б, дивно й кумедно, подумав Ян, — замовити собі різдвяне вбрання у кравчині з Йозефова, сусідки спочилого каббаліста. Ведучий вбачав у тому певний спротив традиції, нехай навіть пасивний та навряд чи помітний комусь, окрім нього самого. Це була, проте, його улюблена гра — через те, либонь, що програти її було практично неможливо.

Отож, так і сталося, що, замість купити собі костюма в найближчій крамниці, Ян взяв свою довгу парасолю і вирушив шукати пригод.

«Корона», що нею володіла Маріччина кравчиня, знайшлася не відразу, оскільки Ян, що очікував на брутальну вивіску, заледве помітив маленьку мідну табличку з ошатним гравіруванням. Розгледівши її врешті-решт, Ян трохи пригальмував, прочитавши під назвою уточнення — «Шоу-рум». Вітальня з бенкетками багряного оксамиту ще більше посилила збентеження.

Останньою краплею стала музика — десь звіддаля, з іншої кімнати. Сумне і лагідне «Я пам’ятаю тебе» славетної Елли.

Ян завмер, заскочений чудернацьким відчуттям — мовби звитяжний мандрівник, котрий посеред арктичної криги чи спекотної савани зустрічає раптом свого старого приятеля, котрий тут-таки кличе його на каву.

Альбом «Пісенник Джонні Мерсера», 1964, згадав Ян, начебто блискавично опинившись у затишку власної студії… двері за ним теленькнули, зачиняючись, і музика стихла. У передпокої почулися квапливі кроки.

Він не чекав… чи, радше, навпаки, очікував чогось такого… Він знав її, чи радше, бачив раніше — високу, струнку, з червоною гривкою та пташиним поглядом. В сутужному намаганні згадати, де та як перетиналися їхні шляхи, Ян геть забув, що люди, як правило, вітаються, увійшовши до чужої господи.

Господиня, проте, теж, здається, цілком про те забула. Її погляд, спершу приязний, полохливо скинувся в несподіванці впізнавання. Блискавичне оцінювання крізь примружені повіки, і молода жінка опановує себе, напинаючи звичну фахову привітність.

— Пані е-ее… Лея Браха? — нарешті зголошується гість.

Вона киває, наближаючись на кілька кроків, і Янів погляд губиться у барвистому плетиві оксамиту і шовку. Марічка, схоже, замовляла своє вбрання саме тут, але первотвір її стилю був незмірно яскравішим.

— Я, власне, хотів дізнатися… — ніяково мимрить ведучий.

— Певна річ, — вона м’яко перепиняє Яна, гостинно посміхаючись, — але спершу дозвольте показати вам дещо з моїх робіт. Прошу, проходьте до покою.

Голос молодої жінки м’якістю та пишнобарвністю нагадує її ошатні убори. Ян, зачаровано кліпнувши, йде за нею. Минувши передпокій, вони входять до невеличкої залі, облаштованої на східний манер — тяжкі запони, візерунчастий килим, численні круглі подушки, оздоблені золотими китичками. Господиня штовхає величезне дзеркало, яке, ковзнувши вбік, відкриває меншу кімнатку, що, очевидячки, править за гардероб.

— Наш одяг, — кравчиня кидає на гостя іронічний погляд, — покликаний приховувати або ж розкривати. Приховують переважно те, чого соромляться чи бояться — власну невпевненість та вразливість. Часом, буває, приховують найкраще з того, що мають — караючись провиною чи боячись людського осуду. Розкривають, коли пощастить — правду, а як не пощастить — один лише порожній гонор. Що ми хочемо сказати про себе, вдягаючи ту чи іншу річ? Святенник? — вона підносить вгору строгий чорний піджак, — чи гульвіса? — на світ з’являється шовкова сорочка, — слідчий? — повагавшись, господиня дістає довгого сірого плаща, — чи сентиментальний роззява? — жінка видобуває старомодного зеленого тренча.

— Чарівний молодий модельєр? — усміхнувшись, підхоплює Ян. — Чи не менш чарівний молодий психоаналітик?

Він настільки відвик він молодих леді, які розуміли б його жарти, що мало не падає, коли господиня дає спокій одягу і щиросердно сміється.

— Коли ваша ласка зробити мені такий комплімент, то тут немає жодного протиставлення. Все це, — зітхає Лея Браха, киваючи на своє збіжжя, — не більш як сценічні костюми. Вам же, напевне, добре відомо, як вдало застосовують це знаряддя певні е-ее… власники гнучкої психіки.

Ян ошелешено потискає плечима, дивуючись цьому припущенню. Тобто, може й так, але звідки б це в нього така обізнаність?

— Ви вип’єте зі мною кави? — раптом запитує господиня, — річ у тім, що я якраз щойно її зварила, і зле буде, коли вона захолоне через нашу з вами напутню бесіду.

— Не зважуся взяти такий злочин на своє сумління! — галантно погоджується Ян, в чергове