Читати книгу - "Останній світ"

і боролося зі сновидіннями, аж поки сон таки брав своє й помалу гасив одну по одній зірки, і нові відблиски вже ніде не спалахували. Пастух тепер просто снив своєю коровою, а римлянин — пастухом, і місяць та гори були тільки маревом, а тоді музика раптом урвалась, і перед Назоновими дверима постала тінь, ковзнула через поріг, схопила на підлозі сокиру й підскочила до сонної поторочі. І вдарила.

Від важкої сокири очі в пастуха обсипалися, мов луска з рибини, й покотилися дощаною підлогою, наче краплі ртуті, в куток. Зоряна голова луснула. З відкритої рани зацебеніла кров і почала змивати геть одне по одному очі; зникали сітчатки, слізники, вії. І коли корова, забризкана кров'ю свого пастуха, підвелася й висмикнула налигача з безвільної руки забитого, тінь уже давно без жодного звуку вислизнула надвір, у ніч. А Котта закричав удруге. До нього знов повернувся голос, його римський голос. Але сон йому снився далі. Він бачив, як заворушилися дошки на підлозі, бачив нестругані, прибиті цвяхами грубі обаполи, схожі на довге пташине пір'я, бачив підлогу в Назоновому будинку, що нагадувала розпущене віяло павича. І бачив, як опалі з пастухової голови очі пристають до павичевого хвоста й беруться пухнастими вінчиками. Коли вже не зосталося жодної пір'їни без ока, павич із шурхотом згорнув своє віяло і з жалібним криком щез у нічній пітьмі.

Нарешті римлянин прокинувся. Він розгублено випроставсь і позирнув довкола. В Тракілі вже сірів світанок. Ба ні, то ще світив місяць. Од вітру одна віконниця відчинилася. Крізь крижані візерунки на шибках було видно тільки місяць. Залізні завіси на віконниці рипіли павичевим голосом, а на горішньому поверсі все ще бубонів Назонів слуга. Так монотонно голосять і сульмонські жінки над марами з потонулими нирцями, які пірнають по губки і яких привозять з узбережжя в залютованих цинкових домовинах; так лебедять в Італії голосільниці довкруг обкладених квітами й обставлених свічками марів. І Котті раптом здалося, ніби те незрозуміле мурмотіння, яке безперервно долинало з горішнього поверху, стосується його самого. То було голосіння по ньому. А оце лігво — мари.

Котту знову мало не здолав був сон, ще одне видіння, але він нарешті підхопився, згріб своє пальто й черевики так, ніби мусив негайно втікати, і поквапно вдягся. Цієї ж таки ночі він повернеться до Томів. Ще до ранку покине божевільного слугу й Назонів дім, поки ця страшна трахілська пустка, ця руїна не збила його з пуття, не затягла в свої тенета, щоб уже ніколи не відпустити. У цьому занедбаному, всіма забутому куточку в горах Томи здавалися чимось далеким і світлим, місцем людей і затишку — єдиним місцем, де можна сховатися від сну, примар і самоти.

Місяць світив ще високо; стежку, якою Котта прийшов сюди вчора, не важко було знайти й при місячному сяйві. Отож Котта, не попрощавшись із Піфагором, покинув поетів дім і причинив за собою двері — так само обережно, як і відчинив їх пополудні, коли прийшов до Трахіли. Він хутко перетнув обійстя, шаснув поміж кам'яних монументів — вони помахали йому вслід своїми ніким не читаними прапорцями, — розбив до крові гомілку об віконну раму, що валялася впоперек стежки, і відчув, як йому з кожним кроком дихається вільніше, й отой добре відомий страх, що так часто поймав його, коли він опинявся вночі у чужому місці, все ж таки відступає. Нарешті трахілські руїни лишилися позаду.

Спускатися на узбережжя було куди важче, ніж підійматись угору. Всю дорогу Котту ні на хвилину не полишали сумніви й підозри. Невже це та сама купа каміння — отам у густій тіні під виступом скелі, яку він поминув учора пополудні? Чи не йшов він усе ж отим косогором, що біліє при місяці отам далі? А що то видніє попереду — та сама ущелина, яку він уже бачив, чи тільки провалля в глибоку й чорну ніч? Декотрі місця здавалися Котті зовсім незнайомими, він подумав, що заблукав, і зрештою вже ладен був пересидіти десь у ніші під скелею до ранку. Та потім на латці торішнього снігу йому трапився слід — відбитки власних черевиків, і він дійшов по них аж туди, де починався спадистий схил. Тут Котта заспокоївся: далеко внизу, на ледь збриженій неозорій поверхні Чорного моря виднілася місячна доріжка, а там, де ця світляна смуга впиралася в темне узбережжя, мерехтіло кілька золотавих іскор. То були вогні залізного міста.

Коли Котта спустився звивистою стежкою до того місця на березі, де йому трапилася була процесія попільних облич, до його вуха раптом долинув якийсь дивний звук — так наче хтось біг босоніж бруківкою. На думку Котті спав линвар Лікаон з його величезними босими ступнями, і ту ж мить збоку виросла постать чоловіка, що, перестрибуючи з однієї сланцевої плити на іншу, нахилившись уперед, щоб не впасти, важко хекаючи, підіймався схилом угору. Лікаон! У цьому чоловікові Котта справді впізнав свого господаря. Босоніж, за плечима — місяць уповні, той біг по лискучому сланці, що, мов величезний полуплений дах, нависав над утвореним льодовиками звором. Лікаон поспішав у гори.

Наляканий, але заразом і з полегкістю від того, що впізнав знайому людину, Котта гукнув свого господаря. Але той навіть не повернув у його бік голови. Лікаон пробіг повз нього й подався далі. Чого він так женеться оцим крутим схилом?.. Аж високо вгорі, там, звідки Котта побачив був вогні залізного міста, линвар зупинився й перевів дух; він сапав так, наче намагався вдихнути в себе все широченне нічне небо. Нарешті важко виштовхнув із легень повітря, і цей звук нагадав вовче виття. Потім линвар знов обернувся до гір і побрався кам'яним жолобом далі. Коли він перетнув кар у білому світлі зір, Котті здалося, ніби з роззявленого рота в линваря скрапує спіненими клубками слина. Немовби охоплений якоюсь страшною люттю, Лікаон дерся осипом дедалі вище й вище, нічого перед собою не бачачи й ні на мить не спиняючись, а тоді раптом спіткнувсь і, схоже, на весь зріст простягся. Але те, що сталося потім, дуже нагадувало Котті його кошмарні трахілські сни: линвар не зірвався, навіть не впав, а сам кинувся з розгону на каміння, після