Читати книгу - "Круглянський міст"

затвора. Але він ще не дійшов до цієї череди дерев, як учув збоку нібито знайомий, хоч одразу не зрозумілий ним глухий стук об землю. Хлопець став, і тоді, виразніше почувши удари, здогадався, що це забивали кіл. Так, схоже, кіл, та ще, мабуть, каменем — кілька важкуватих ударів віддалося в землі. Стьопка подумав, що б це могло означати, і потім, обнадієний, несміло ще зрадів.

Він збіг з дороги і тихо, ледве не крадькома, подибав на цей стук, який, утім, одразу стих. Тоді Стьопка присів, знизу вгору огледів світлуватий край неба — поблизу нічого підозрілого не було видно. М’яко, майже нечутно ступаючи стернею, він пройшов ще кроків двісті і знову, пригнувшись, огледівся. Знову нічого навколо не було видно, тільки звіддаля широко чорніло куп’я лозняку, між якого стирчали вгору рідкі деревця вільшин. Тим часом трава долі побільшала, стала м’якшою, під чоботами мокро зачвякало — починалася полонина. Він уже хотів було повернути в обхід, коли зовсім поруч — так близько, що він аж здригнув, зненацька побачивши, — був кінь. Почувши хлопця, кінь тривожно махнув головою і стих, а Стьопка зупинився, присів, зирнув туди-сюди, але близько, здається, нікого не було. Обережно, щоб не злякати тварину, він пішов до коня.

Кінь, як і досі, тихо стояв з допитливою боязкістю. Повернувши голову в його бік і, видно по всьому, спантеличено чекав його наближення. «Кось-кось», — ласкавим шепотом покликав Стьопка і витяг руку. Ніби в ній було щось смачне. Потім цією ж рукою він намацав долі вірьовку і коротенький кілок, убитий у стерню, котрий одразу ж, натужившись, видер. Тепер треба було, не сполохавши коня, залізти на нього.

Стьопка закинув за спину автомат і, перебираючи в руках вірьовку, помалу потягнув за оброть. Кінь витягнув морду, але не пішов. Тоді Стьопка сам пішов до нього, тримаючися за вірьовку, але ще не дійшов, коли кінь раптом коротко й злякано заржав.

Стьопка здригнувся і вилаявся, злісно шарпонув за оброть. Він підійшов уже впритул і рукою вхопився за мокрий твердий хребет, та кінь крутонувся задом, не даючися.

«Ах ти, падло!» — стишено вирвалося в хлопця злісно-розпачне, мов прокльон. Не випускаючи вірьовки, він уже рішучіше обіруч ухопився за хребтину, але скочити знову не встиг — кінь метля- нувся вбік.

І тоді ззаду він почув глухуваті, мов удари в землю, штуршки чиїхось кроків.

— Хто тут? — почулося страхаюче-загрозливе. — Що ти робиш?

Стьопка відскочив од коня, але вірьовки не випустив, тільки правою рукою за ствол тицьнув з-за спини автомат. Зразу ж зрозумів, що автомата можна було не чіпати, — до нього хтось біг: невеличкий, у розхристаній одежині чоловік, босий, як це він одразу помітив у мороку по тонких з підкасаними штанами ногах. Не відповідаючи, Стьопка почекав, поки той, уповільнивши біг, нерішуче підходив до нього.

— Куди ви берете? Це мій кінь.

По голосу Стьопка остаточно переконався, що це підліток, і знову відчув себе майже спокійним і впевненим. Він подумав, що зблизька вигляд його і особливо зброя дадуть хлопцю все зрозуміти без розпитів.

— А ти хто? Ану підійди ближче!

Хлопець не дуже рішуче підійшов і спинився трошки віддалік, усією своєю постаттю віддаючи боязню й недовір’ям. Кінь з високо зведеною головою уважно дивився на господаря, ніби не тямлячи, що тут відбувається.

— Це мій кінь. Не беріть, дядьку, мого коня.

Стьопка потягнув за вірьовку, кінь нехотя переступив, і він ближче підійшов до хлопця.

— Де підвода?

— Підвода? Вдома.

— А дім де?

— Дім? Та он за околицею.

— А хто вдома є?

— Вдома мама і бабця.

— А поліцаї у вас є?

— Ну, є…

Хлопець, здається, щось уже зрозумів і тихо стояв у намоклому, з чужого плеча піджачку, покірливо чекаючи його запитань. Стьопка, одначе, подумав, що підводу, мабуть, не доведеться брати — якось обійдуться конем, а то налізеш іще на поліцію. Глянувши, куди показував хлопець, Стьопка здогадався, що та чорна гряда неподалік, яка здалася йому лісом, була селом з деревами, садами: на краю вгадувалася сіра світлувата пляма — мабуть, нова стріха якоїсь будівлі.

— Коня віддамо, — сказав він. — Через пару днів тільки.

Хлопець, однак, бодай зовсім уже осмілів і, ступивши на крок ближче, заперечив:

— Та не можна мені без коня. Я молоко вожу.

— Ну, знаєш! Ти молоко возиш, а нам треба людину рятувати. Ану потримай свого шахрая!

— Та не беріть, дядьку, їй-бо, не брешу: ніяк мені без коня! — наполягав хлопець, одначе взяв коня за оброть і притримав. Стьопка грудьми скочив на конячу холку і з приємністю очепив ногами теплі боки.

— Дядьку, партизани не роблять отак!

Стьопка шарпонув було за вірьовчаний повід, кінь слухняно повернув у потрібний бік, та раптом хлопцева безвихідь чи, може, його докір якось зачепили Стьопку.

— Ну, ось що… Гайда з нами, — сказав він. Завеземо куди треба й оддамо. Завтра дома будеш.

10

По лісу вони пробиралися пішки обидва, ведучи коня на поводі. Містину цю підліток знав, він одразу ж знайшов стежину край рівчака і, розводячи руками мокре віття, упевнено вів Стьопку з конем.

Либонь, було за північ. Ніч іще поглухішала, ліс затаївся, навіть не стало чутно шарудіння крапель, тільки рівно тупали ззаду конячі копита та серед гілля, сполохано залопотівши крилами, часом кидався геть який-небудь потривожений ними птах. Однак у лісі, як і досі, було мокро, незатишно й тривожно; тремтливий холод невидимим вологим туманом розповзався між кущів.

Стьопка напористо тягнув за собою коня,