Читати книгу - "Золото і анаконда"

ходив з двома пістолетами за поясом і рушницею за плечем. Запевняв мене, що колись мандрував по Гран Чако, от я й повірив, що він витривалий. Та Льянганаті відразу показало, чого він вартий. «Краще місяць у Гран Чако, ніж день у Льянганаті», — казав він потім. Кожний перехід був для нього страшною мукою, він не встигав за всіма, плентався позаду, і нам доводилось уповільнювати ходу. Пам’ятаю, якось був великий дощ і вітер, ми заходилися ставити намети, а він стоїть, тремтить з холоду і тільки очима лупає. «Соі ун місерабле, — каже він. — Я нікчема. Хочу допомогти, а не можу». Він був слабкий тілом, а тут ще занепав і духом. Кінець кінцем його охопив такий відчай, що він не міг більше витримати і одного дня спробував заподіяти собі смерть — кинутися з скелі. В останню мить мені пощастило схопити його. Звичайно, за таких обставин годі було й думати йти далі, довелося ні з чим повертатися в Пільяро.

Щодо нашої експедиції, то мої побоювання, — певно, їх поділяв і Андраде, — виявились марними. Ми чудово ладнали один з одним і цілі тижні ділили радість і горе в дикому Льянганаті. Андраде виявився ідеальним супутником — завжди веселий, урівноважений, чуйний до інших, завжди готовий допомогти їм. Хоч на вигляд він і не здавався дуже сильним, проте виявив незвичайну витримку, легко долаючи всі труднощі.

А тепер знову вернімось до щоденника.

«16 листопада. Сонячна погода стояла майже до полудня, зате потім почалася справжня злива. Ми вперто прорубували собі стежку. Перейшли річку Павамікуну і до обіду досягли річки Сан Хосе.

Один пеон спіймав зайця. Бачили багато різних птахів, наприклад, дикого індика. Скрізь видно сліди гірського тапіра.

Посуваємось лівим берегом річки Сан Хосе. Течія бурхлива, багато порогів і водопадів. Починаємо важкий крутий підйом. Нарешті стали табором на березі струмка під величезною скелею, що, здається, ось-ось упаде на нас. «Не хропіть уночі, бо скеля нас накриє!» — попереджає Андраде. Пеони злякано хитають головами і хрестяться, бурмочучи молитви.

17 листопада. Знялися з місця о 7.45 після страшенно холодної ночі. Простуємо вгору крізь густі бамбукові зарості. О 13.45 виходимо на зарослу травою галявину на березі річки Сан Хосе. Андраде каже, що це місце згадується в дерротеро. Ми опинилися біля підніжжя гори, яку Андраде вважає Серрос Льянганаті. Пеони поспішають влаштувати табір, ставлять простору хижу з трав’яним дахом. Завтра вранці шестеро з них повернуться назад, а двоє залишаться.

Тут повно маленьких зелених жаб, тому свій табір ми назвали «Кампаменто де лос сапос вердес» — «Табір зелених жаб». Спіймав їх кілька штук дорогою сюди і тут, навколо табору; знайшов також чимало слимаків та інших тваринок — у цих місцях можна зібрати цікаву колекцію. Попросив одного пеона допомогти мені. Він засміявся і сказав:

— Я з багатьма мандрівниками бував у Льянганаті. Всі шукали золота. А су мерсед (ваша милість) шукає жаб! Навіщо вони вам?

Я спробував дохідливо пояснити, як важливо вивчати тварин, розповів, що завдяки цьому люди взнали, що деякі з них розносять хвороби і таке інше. Потім почув, як пеон говорив своєму товаришеві:

— Грінго каже, що від жаб можна захворіти!

8
МЕТА ВЖЕ НЕДАЛЕКО

Еквадорський географ Андраде Марін, розповідаючи про здійснену ним разом з Бошетті експедицію в Льянганаті, згадує одного старого носильника-індійця. Старий упав в озеро, і важкий тюк, в якому були харчі, потяг його на дно. Він почав кликати на допомогу, але не задля себе.

— Рятуйте тюк, а на мене не зважайте! — кричав він.

Коли індійця з тюком витягли з води, то спитали, чому він більше клопотався про харчі, ніж про себе. Носильник відповів:

— Краще хай би я втонув, ніж дев’ять чоловік померло з голоду. До того ж ви молоді, а я старий.

Цією повчальною розповіддю Андраде Марін хотів показати, які добрі й надійні, ба навіть самовіддані чистокровні індійці, в той час як метисів він вважав зрадливими, боягузливими й ледачими. Але робити такі узагальнення було б несправедливо. Раса тут ні до чого. З досвіду я знаю, що бувають добрі й погані метиси, так само як бувають добрі й погані індійці.

Серед наших носильників були й індійці, й метиси, але всі працювали сумлінно. Можливо, вони були й не від того, щоб трохи полінуватися і, як каже Андраде, навмисне «заблукати», аби затягнути подорож і заробити більше грошей, але ми дивилися на це крізь пальці. Всі вони дуже бідні, і три крони на день для них великі гроші. За цю жалюгідну платню вони з ранку до вечора несуть на спині по тридцять-сорок кілограмів, не маючи навіть уявлення про восьмигодинний робочий день. Тож як не зрозуміти цих невеличких гріхів, тим більше, що в їхніх очах усі грінго багатії. І в порівнянні з ними це справді так!

З «Табору зелених жаб» шестеро наших носильників повернулися назад у Пільяро. На прощання вони обняли нас, перехрестили, благословили і навіть поцілували чесно зароблені, але досить-таки засмальцьовані асигнації. Двоє пеонів, Давид і Данієль, залишилися. Це були симпатичні хлопці-метиси. Вони не боялися важкої роботи і своєю поведінкою спростували балаканину, буцімто метиси — несумлінні люди. Давид до того ж виявився ще й чудовим кухарем, що нам було дуже до речі.

Ми зробили в «Таборі зелених жаб» одноденний перепочинок. Андраде взяв лоток і подався до річки, але не знайшов там ані зернинки золота. Я тим часом зайнявся ловами і досяг більших успіхів, ніж Андраде: мені пощастило спіймати з півдесятка жаб, не відомих ще науці, принаймні ніким не описаних.

А наступного дня ми знову вирушили в похід. Попереду йшли Давид і Данієль, прорубуючи мачете прохід там, де показував Андраде: ми шукали доступу до Серрос Льянганаті, гори скарбів. Мені не раз доводилось подорожувати по важкій для переходу місцевості, але такої дороги я ще не зустрічав ніколи. Дерева,