Читати книгу - "Води слонам"

Одна з дівчат піднімає голову й перехоплює мій погляд. Я очевидно не вмираю, тому вона дозволяє собі поволі підійти.

– Чим я можу вам допомогти, містере Дженковскі?

– Як щодо справжньої їжі?

– Перепрошую?

– Реальної їжі. Ну, знаєте, продуктів, які їдять люди за стінами цього будинку.

– Ох, містере Дженковскі…

– Не починайте знову з цими «містерами Дженковскі», юна леді. Це їжа з дитсадка, а коли я востаннє перевіряв, мені було не п’ять років. Мені дев’яносто. Чи дев’яносто три.

– Це не їжа з дитсадка.

– Це якраз вона. Тут нема твердого. Дивіться. – Я проводжу виделкою по суміші під блідою підливою. Вона падає рідотою, зубчики виделки лишаються порожніми й обмазаними цим. – Оце ви називаєте їжею? Я хочу їжу, яку можна вкусити зубами. Щось хрустке. А оце, з вашого дозволу, що таке? – питаю я і занурюю виделку в бульку желе. Воно перелякано трясеться. Наче груди, які я колись бачив.

– Це салат.

– Серйозно? А де тут овочі? Я щось не бачу ніяких овочів.

– Це фруктовий салат, – говорить вона спокійним, але холодним тоном.

– А ви бачите тут фрукти?

– Так. Я бачу тут фрукти, – говорить вона, показуючи на цятки в рябій суміші.– Ось. І тут. Шматочок банана, виноград. Чому б вам це не скуштувати?

– А чому б вам це не скуштувати?

Вона схрещує руки на грудях. У моєї виховательки вривається терпець.

– Це їжа для наших резидентів. Вона розроблена харчовими фахівцями, що спеціалізуються на геріатричних…

– Я не їстиму це. Я хочу справжньої їжі.

У кімнаті повисає мертва тиша. Я роззираюся. Усі витріщилися на мене.

– Що? – кажу я гучно. – Невже я так багато прошу? Хіба тут більше ніхто не хоче справжньої їжі? Не кажіть мені, що вам усім подобається ця… кашка! – Я прикладаю руку до тарілки й легенько її штовхаю.

Легесенько.

Справді.

Моя тарілка летить через стіл і розбивається об підлогу.

ПОКЛИКАЛИ ЛІКАРКУ РАШИД. Вона сидить у ногах мого ліжка й ставить питання. Я намагаюся відповідати ввічливо, але я так стомився від того, що мене вважають неслухняним, що, боюся, можу здатися капризним.

Через пів години вона просить медсестру вийти за нею в коридор. Я намагаюся розчути. Але мене підводять мої старі вуха. Попри їхню непристойну величину, вони вихоплюють тільки обривки фраз: «серйозна, серйозна депресія» і «проявляється у вигляді агресії, що не дуже поширено серед геріатричних пацієнтів».

– Я не глухий, до вашого відома! – кричу я зі свого ліжка. – Просто старий!

Лікарка Рашид заглядає в мою кімнату й бере медсестру під руку. Вони відходять по коридору, і я вже точно нічого не чую.

ТОГО Ж ВЕЧОРА В МОЄМУ ПАПЕРОВОМУ СТАКАНЧИКУ з’являється нова пігулка. Дуже швидко її кладуть мені в долоню.

– Це що? – питаю я, зневажливо показуючи на неї. Тоді перевертаю і роздивляюся.

– Що?

– Оце, – кажу я, тицяючи на образливу таблетку. – Ця пігулка. Вона нова.

– Вона називається «елавіл».

– Для чого?

– Допоможе вам почуватися краще.

– Для чого? – повторюю я.

Вона мовчить. Я піднімаю очі. Ми зустрічаємося поглядами.

– Від депресії,– врешті каже вона.

– Я не питиму її.

– Містере Дженковскі…

– У мене немає депресії.

– Це прописала лікарка Рашид. Воно вам…

– Ви хочете накачати мене таблетками. Хочете перетворити мене на вівцю, що запихається желе. Не питиму це, ні.

– Містере Дженковскі, у мене ще дванадцять пацієнтів. Випийте, будь ласка, ваші пігулки.

– Я думав, ми резиденти.

Її худе обличчя суворішає.

– Я вип’ю усі, крім цієї,– кажу я, змахуючи таблетку з долоні.

Вона пролітає в повітрі й приземляється. Інші пігулки я кидаю в рота.

– А де вода? – шепелявлю, намагаючись втримати їх усі на язику.

Вона вручає мені пластянку, піднімає таблетку з підлоги і йде в туалет. Я чую шум води в унітазі. Медсестра вертається.

– Містере Дженковскі, я принесу вам ще одну пігулку елавілу, і якщо ви не вип’єте її, мені доведеться зателефонувати лікарці Рашид і вона пропише вам цей медикамент уколом. Так чи інакше, та ви його приймете. Яким способом, вирішувати вам.

Коли вона приносить іншу пігулку, я ковтаю її. Через п’ятнадцять хвилин мені ще й укол колять. Не елавілу, ще чогось, але все одно мені здається, що це несправедливо, тому що я таки випив ту бісову таблетку.

Через кілька хвилин я стаю вівцею, що запихається желе. Вівцею так точно. Я все нагадую собі про інцидент, через який зі мною таке сталося, і розумію, що якби мені зараз принесли те рябе желе й сказали його їсти, я би їв.

Що вони зі мною зробили?

Я намагаюся накопичити гнів останками людяності, які лишилися в моєму хирлявому тілі, але не виходить. Гнів тікає, як хвильки з берега. Обдумую цей факт і розумію, що голову застилає морок сну. Він ширяє там якийсь час, крутиться і з кожним обертом стає все більшим. Я здаюся й перестаю гніватися, це вже якась формальність цієї секунди. Вирішую зранку добряче розсердитися. А тоді дозволяю собі поринути в сон, бо не можу більше бунтувати.

Потяг реве й бореться із супротивом гальм. Через кілька хвилин, після завершального довгого скреготу, великий залізний звір спиняється і затихає.

Кінко скидає ковдру і встає. Він не вищий за метр двадцять. Потягується, позіхає і цмакає губами, тоді чеше голову, під пахвами й тестикулами. Собака стрибає навколо нього, скажено трясучи обрубком хвостика.

– Нумо, Квіні,– говорить він, піднімаючи її на руки. – Хочеш надвір? Хочеш? Квіні хоче погуляти? – Він цілує її в біло-руду морду і йде через маленьку кімнату.

Я дивлюся на свою зім’яту кінську попону в кутку.

– Кінко? – звертаюся до нього.

Він так гарячково гримає дверима, що в мене не лишається сумнівів, що він мене почув.

МИ СТАЄМО НА КОЛІЯХ збоку від летючої ескадрильї, що прибула кілька годин тому. Наметове містечко вже натягнули, тому містяни радіють і снують навколо, ловлячи витрішки. Зграйки дітей повилазили на летючу ескадрилью й роздивляються усе блискучими очима. Їхні батьки пасуться знизу, тримаючи за руки наймолодших і показуючи на різні дива, що поступово з’являються.

Робочі вилазять зі спальних вагонів головного потяга, запалюють цигарки і йдуть через галявину до польової кухні. На ній уже майорить блакитно-помаранчевий прапор, а казанок парує, булькає і закликає всіх до себе.

Артисти виходять зі спальних вагонів у кінці потяга, помітно кращих за інші. Там чітка ієрархія: що ближчі до кінця потягу, то кращі апартаменти. Дядько Ал виходить із вагона прямо перед кабузом{8}. Я помічаю, що ми з Кінко займаємо місце, найближче до двигуна.

– Джейкобе!

Я обертаюся. До мене наближається Август у крохмальній сорочці, з гладко виголеним підборіддям і щойно причесаним гладким волоссям.

– Як почуваєшся, малий? – питає він.