Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У кінці січня 1919 року Червона Армія вийшла на лінію Дніпра, оволоділа Катеринославом, а 5 лютого 1919 року Українська Армія після упертих боїв примушена була віддати ворогові свою столицю Київ. Переправившись через Дніпро в Києві і Катеринославі, Червона Армія продовжува ла свій наступ на захід та відтиснула Українську Армію на лінію Коростень — Бердичів — Козятин — Цвітково, відкидаючи праве крило Української Армії від Одеси. На початку березня після кривавих боїв Українська Армія мусила покинути і цю лінію та зайняти своїм лівим крилом і центром нові позиції приблизно по лінії: Сарни — Рівне — Проскурів — Могилів на Дністрі.
Не менш активний наступ розвинула та група ворога, що скупчилася в районі Мозиря. Вона міцним ударом відтиснула частини північного українського фронту від Коростеня, захопила Житомир і підійшла за кілька кілометрів до Рівного. В напрямку Лучинець — Сарни ворог зайняв останній пункт. Хоч Українська Армія була примушена відступати перед переважаючими силами ворога, одначе дух її був міцний, а командний склад придбав бойовий досвід, зокрема навчився маневрувати. Скорочення фронту Української Армії дало можливість штабові армії відтягнути в резерв деякі фронтові частини та створити дві резервні групи в районі Проскурова і Рівного.
Штаб армії підготовляв контрманевр, який полягав у тому, щоб коротким ударом з району Проскурова розбити численну ворожу групу Червоної Армії, що діяла в районі Бердичів — Козятин — Вінниця, з одночасним ударом з району Рівного проти тих частин, що насідали на ліве крило Української Армії з півночі, з фронту Сарни — Коростень. Водночас Запорозький корпус, що вів бої в районі Умані (праве крило Української Армії), мусив розбити катеринославську групу Червоної Армії.
У середині березня 1919 року Українська Армія переходить у рішучий наступ та після жорстоких боїв розбиває фронт Червоної Армії. Особливо запеклі бої були за Бердичів, який кілька разів переходив із рук в руки. Головний тягар боїв у цьому напрямку героїчно виніс на своїх плечах корпус Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця. В районі Рівного було також вщент розбито ворога та відкинуто на лінію Прип'ять, причому захоплено в полон два полки. Розбитий ворог розпочав поспішний на відступ. Наші частини енергійно його переслідували, причому авангарди їх підійшли на 25 кілометрів до Києва.
Запорозький корпус б'є ворога і з району Умані просувається на північний схід до Таращі, загрожуючи запіллю бердичівської групи Червоної Армії.
За два тижні частини Української Армії в київському напрямку промаршували з боями до 200 кілометрів. Резервів не стало, сили були вичерпані. Наступ припинився. Між тим командування Червоної Армії, маючи необмежений запас людських контингентів, зброї та амуніції, поспішно перекидало по залізниці свіжі частини в район на захід від Києва.
Згрупувавши великі свіжі сили, поповнивши фронтові частини, Червона Армія в кінці березня переходить у контрнаступ з головним ударом у напрямку на Козятин. Дощенту виснажена Українська Армія була не в силах зберегти свої позиції і розпочала відступ на захід, до старих австро-російських кордонів, групуючи головні свої сили в районі Рівне — Шепетівка — Крем'янець.
В особливо важких умовах опинилась правофлангова група Української Армії в складі Запорозького корпусу та інших частин, які були в районі Христинівки. Наступ цих груп також захлинувся через відсутність резервів, а з захопленням Жмеринки ворог відрізав цю групу від центрального фронту Української Армії. Становище правофлангової групи Української Армії особливо ускладнилося у зв'язку з подіями, що відбулися в районі Одеси й які спричинилися до відходу її на територію Румунії.
Розділ 12
Дипломатичні переговори з державами Антанти. — Десант антантських військ у районі Одеси. — Бої антантських військ із повстанцями отамана Григор'єва. — Евакуація десанту. — Відхід правої групи українських військ на територію Румунії
Тут треба хоч коротко зупинитися над висвітленням політико-військових подій, які відбулися в Одесі з кінця 1918 по квітень 1919 року, наслідок яких фатально відбився на подальшому ході боротьби українського народу за незалежність.
Одночасно ці події виявили повну нереальність тодішньої політики Антанти, зокрема Франції й Англії, з їх орієнтацією на відбудову Єдиної Росії.
Після перемоги над Центральними Державами Англія і Франція звернули свою увагу на політичні події, що відбувалися на території колишньої Росії, зокрема на південні краї — Україну, Грузію, Азербайджан, Північний Кавказ.
Після звільнення території України від австро-німецької армії Український Уряд всю свою політику скерував у бік держав Антанти, сподіваючись знайти у них підтримку і поміч у своїй боротьбі проти більшовиків. З цією метою крім делегації до Парижа на Мирну Конференцію вислано було окрему делегацію до Ясс, де перебували посли Франції й Англії в Румунії (Сент-Олер і Барклай). Ще в кінці 1917 року, коли впав Тимчасовий Російський Уряд, а влада в Росії перейшла до рук більшовиків і коли російська армія перестала існувати, держави Антанти звернули свою увагу на Україну як на нову молоду силу, що змогла б замінити розвалену Росію в боротьбі з Центральними Державами. Тому найперше Франція (3 січня 1918 року), а потім Англія (наприкінці січня) визнали Українську Народну Республіку і вступили з нею в офіційні зносини. Франція визначила своїм представником генерала Табуї, а Англія — П. Баге. З приходом австро-німецької армії ці представники покинули Україну. Тепер же українську делегацію в Яссах було прийнято дуже сухо, про самостійність України вже не було мови. Ці переговори не дали позитивних наслідків для України. До невдачі цих переговорів чимало спричинились російські політичні діячі на чолі з такою особою, як П. Мілюков. Розпочавши революцію в Росії, вони не змогли опанувати революційним рухом та
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко», після закриття браузера.