Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

Деві

На, дядьку, молота!

Річард

(щільно притискує одною рукою єдину статуетку, що врятував із схованих у шафі,- статуетку з девізом «Pereat mundus, fiat ars»,- а другою бере від Деві молота і замахує ним)

Гей, одступіться!

Легко ранить Годвінсона, той пронизливо кричить; здіймається лемент: «Він біснуватий!», «Геть його!», «На пущу!», «Женіть його!» Громада наступає на Річарда з палицями, дехто кидає шматками глини з розбитої статуї.

Річард

(дужим голосом)

Мовчіть!

Мовчіть, злиденне кодло! Невігласи!

Я сам іду од вас! У дикій пущі

є дикі люди - не дикіші вас!

Геть! Розступіться, дайте шлях! Інакше

я сам собі дорогу проложу!

Гей, стережіться!

(Кидається крізь юрбу, прокладаючи собі дорогу до дверей.)

Крістабель

Брате, схаменися!

Ой матінко!

(Кидається до Едіти.)

Едіта

(твердо)

Він проклятий від бога,

мені не син, тобі не брат.

Деві

(пориваючись до Річарда помежи людей)

Ой дядьку!

Візьми мене з собою!

Крістабель

Деві! Синку!

Не йди! Не кидай! Я умру без тебе!

Ой Деві! Ой…

(Голос її спотворюється, вона заточується. Деві, після моменту вагання, вертається на її крик і кидається в її обійми.)

Деві

Я, мамо, тут, з тобою!

Крістабель поривчасто тулить до себе Деві. Річард пробився до порога і одчинив двері.

Годвінсон і громада

(услід Річардові)

Будь проклятий!

Річард

(обертається з гнівним сміхом)

На вас прокльони ваші!

(Зникає з порога.)

Громада проводжає його лютими вигуками і киданням грудок та паліччя.

Шкільна кімната в Род-Айленді; вона ж служить і за помешкання Річардові. Більша частина кімнати зайнята шкільними лавами, кафедрою, дошкою тощо; менша частина, властиво, чверть кімнати, відділена від першої завісою і ванькиром, заставлена речами Річарда і знаряддям до скульптури: в однім кутку шафа, в другім - невеличка нескінчена статуя жінки, тут же стоїть і кістяк для навчання анатомії та для скульпторських студій. Річард сидить на кафедрі, перед ним ученик читає з книжки; інші ученики - підлітки й дорослі - сидять по лавах.

Ученик

(читає)

E disse lei: nessun maggior dolore

che ricordarsi del tempo felice

nella miseria! 29

Річард

Перекладіть!

Ученик

(перекладає)

«І мовила вона: немає більше болю,

як пригадать собі часи щасливі

при злиднях…» Може, краще «при недолі»?

Річард

Однаково.

Ученик

Які чудні слова!

Мені здається, що утішний спогад

усе утішним буде.

Річард

Дай вам боже,

щоб ви своєї думки не змінили.

Ученик

Читати далі, чи зробить аналіз?

Річард

Ні, на сьогодні досить.

Ученики збирають книжки і, вклоняючись, розходяться. Один ученик зостається і підходить до Річарда.

Річард

Що вам, Чарлі?

Чарлі

Я таткові давав фігурку вашу,

та він говорить, що такий товар

йому в крамниці нінащо держати,

бо тут купців не знайдеться на нього.

Так от я вам приніс її назад.

(Сягає рукою до торбинки.)

Річард

(спиняє рукою його рух)

Візьміть собі, як хочете, на спомин.

Чарлі

Коли дозволите, я подарую

малій сестрі, вона просила ляльку.

Річард

Sancta simplicitas! 30

Чарлі

Що ви сказали,

пане учителю?

Річард

Нічого, так.

(Задумується.)

Чарлі

(пождавши)

То як, дозволите подарувати?

Річард

Про мене…

Чарлі

Дякую.

(Вклоняється на відході.)

Річард

Ідіть здорові.

Чарлі виходить. Річард сам.

Невже нема такої сили в світі,

нема снаги, щоб до краси і хисту

людей тутешніх якось привернути?

Коли я вмів живим робити камінь,

чому не вмію серце оживити

оцих людей? Серця в них не камінні.

Вони так щиро билися за волю,

за правду й за святеє боже слово.

І тут живуть не за єдиним хлібом.

Я бачив сам, як на очах суворих

прозорі сльози, мов роса, тремтіли

в той час, коли орган величним співом

і стіни, й людські душі потрясав.

І жаль було, і заздро, що музика

над стінами і над людьми панує,

а мій коханий хист, моя скульптура

в погорді, мов розвінчана цариця…

Ні, я не хочу вірити, щоб справді

моя цариця владу вже втеряла.

Се винен я, моя безсила мрія.

Нездатен розум, незугарні руки

знайти чогось такого, щоб могло

всіх зрушити, неначе грім органу.

Та що ж воно і в чім його шукати?

(Розсуває завісу, іде до статуї і розкриває її.)

Чого бракує творові моєму?

Хто може се мені тепер сказати?

Хто може дати раду? Люди йдуть,

минають мовчки, мов глухонімії,

немов їх очі з темною водою,

що дивляться й не бачать! Чи не краще

було тоді, як руки фанатичні

мої утвори в порох розбивали?

Бо се ж таки було якимсь признанням,

що хист мій справді може мати силу,

для них лиху, ворожу, нечестиву,

а все ж велику! Проти мене люто

боролися, і я тоді боровся…

Тепер я був би й ворогові радий,

але його немає…

(До статуї.)

Обізвися

хоч ти до мене, глино нежива!

Чого тобі, чого мені