Читати книгу - "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"

Рішар і Діана спочатку мовчки переглядаються.

РІШАР: Як почуваєшся?

ДІАНА: Дуже бракує мами, та зрештою звикну до цього.

РІШАР: Я її дуже любив...

ДІАНА: Ти її завоював. Вона тебе просто обожнювала. Усі ці роки уявляла, що ти приходиш заради неї, що гарно вбираєшся тільки для неї... Сама ж вона точно чепурилася заради тебе — кокетувала, хотіла бути чарівною, подобатися тобі... Робила все те, чого не робила я.

Вона замовкає, засмучена.

РІШАР: А тепер скажи правду: як ти почуваєшся?

ДІАНА: Добре. Добре, як ніколи.

Рішар, скривившись, показує, що не вірить. Діана це бачить і усміхається.

ДІАНА: А ви з дружиною хотіли би бачити мене знищеною?

РІШАР (сконфужено): Чого ти...

ДІАНА: Звичайно.

РІШАР: Та ні...

ДІАНА: Так, так! Діана зробила нам стільки зла — хай тепер платить за це. Правда ж? Хто не хапався за дитячу думку, буцімто справедливість існує? Справедливість, вплетена у канву світу, який одного дня розірве ланцюги, покарає негідників і винагородить усіх достойників!

Вона регоче. Рішар дивиться на неї із подивом.

ДІАНА: Хто добрий? Хто поганий? Та немає ні добрих, ні поганих, є лише погані й добрі вчинки, а поміж ними метушаться люди.

РІШАР (марно намагаючись її заспокоїти): Слухай, Діано...

ДІАНА: Мені кортіло покарати тебе за те, що залишив мене — і я помстилася! Що в результаті? Ти щасливий. Еліна щаслива.

Вона знесилено сідає на стілець.

Зворушений Рішар сідає поруч.

РІШАР: Це тектоніка почуттів.

ДІАНА: Прошу?

РІШАР: Тектоніка. Одного вечора ми говорили про це, пам’ятаєш? Почуття зміщуються, як плити, з яких складається земна кора. Коли вони рухаються, континенти труться одне об одного, спричинюючи цунамі, виверження вулканів і землетрусів... Саме це ми нині й переживаємо.

ДІАНА: Своєю пихою, своєю квапливістю я зрушила плити і спричинила катастрофу.

РІШАР (бере її за руку): Ось так. Усе скінчилося. Тепер можна жити спокійно.

ДІАНА: Ні, Рішаре, плити нібито заклякли на поверхні, але причина їх зіткнень досі існує — це полум’я, що піднімається із глибин, радіоактивне проміння, невпинне горіння... (Роздратовано.) Навіть якби я відмовилася від емоцій, усе одно відчувала б це. Адже в мене є серце...

Далі вона таким тоном продовжувати не наважується і різко відкидає голову назад.

ДІАНА: Я тебе не кохала.

РІШАР: Ти — що?

ДІАНА: Не кохала тебе. Або ж кохала недостатньо сильно. Насправді я постійно нібито змагалася з тобою. (Після паузи.) Рішаре, я діяла, як чоловік — певно, тому, що не хотіла перетворитися на жінку-дівчинку на кшталт власної матері; а може, мені бракувало батька; а може, у професійному житті я постійно мусила конкурувати з чоловіками. Хтозна... Та чоловіків треба любити, а не перемагати. Авжеж, моя кар’єра — суцільні перемоги, однак у особистому житті... (Зболено.) Еліну ти любиш, як не любив нікого іншого, ти отримав справжню, щиру дружину. Чому? Бо до кохання не можна дістатися, оминувши приниження. Я принизила вас обох — тебе, її... Через мене ви були осоромлені, кожному з вас довелося знову дряпатися нагору — а нагорі ви зрозуміли, що вже не можете жити одне без одного... І вам дозволили кохати.

Вона зітхає із ностальгією.

ДІАНА: А я — калічна, нездатна на почуття, бо нічого в цьому не тямлю...

РІШАР: Помиляєшся. Ти ж зуміла любити маму.

ДІАНА: Маму? Жінку-дівчинку, жінку-пташку, цілковиту протилежність усього того, що я ціную в житті...

РІШАР: І все ж ти любила її, навіть якщо часом вона була до тебе несправедлива...

ДІАНА: ...навіть коли закидала мені те, що я не народилася хлопчиком. (Зі сльозами на очах.) Мамо, моє єдине кохання, єдине справжнє кохання... глибоке, безтямне кохання...

Помітивши її тремтіння, Рішар кладе руку їй на плече. Діана опускається щокою на його долоню.

ДІАНА: Хотіла б я спробувати з тобою...

РІШАР: Що, перепрошую?

ДІАНА: Подарувати тобі таку любов. Глибоку, безтямну...

РІШАР (збентежено): Діано, я ж уже пояснював тобі — час не повернеш назад.

ДІАНА: А я не про це кажу.

РІШАР (так само): І Еліну я не залишу.

ДІАНА: Я не про це кажу.

РІШАР: Ми їдемо. Житимемо за кордоном.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

РІШАР: Ми з тобою, напевно, вже не побачимося ніколи.

ДІАНА: Мені це відомо. Я не про це кажу.

Рішар здивований.

РІШАР: А про що?

ДІАНА: Просто кажу, що хочу і далі кохати тебе. Чи радше почати любити тебе по-справжньому.

РІШАР: І що це по-твоєму означає?

ДІАНА: Я хочу, щоб ти був щасливий.

Вони певний час мовчать.

Знічений Рішар ніяк не добере слів.

ДІАНА: Ти щасливий з Еліною?

РІШАР: Так.

ДІАНА: Тоді я також щаслива.

Повертається Еліна. Вона не приховує подиву, побачивши, як Рішар і Діана сидять дружно поруч.

ЕЛІНА: Рішаре, усе гаразд?

РІШАР: Усе гаразд.

ЕЛІНА: Ти... йдеш?

Стривожена Еліна квапить його залишити свою суперницю.

Діана спокійно дивиться на Рішара, показуючи, що вона його відпускає.

ДІАНА: Іди. Іди!

Легким рухом вона ніби повертає його дружині. Чи вона грає величну сцену прощання, сподіваючись залишити за собою вигідну роль? Чи вона справді щира?

Збентежений Рішар іде до зали.

Останньої миті, перш ніж зникнути, він обертається і зворушено, голосом, який тремтить, мовить:

РІШАР: Я кохаю тебе, Діано.

ДІАНА: І я кохаю тебе, Рішаре.

РІШАР: Нарешті?

ДІАНА: Нарешті...

Щодо «тектоніки»

Поети, стикаючись із почуттями, нерідко вдаються до географії: вони хочуть чи то за щось зачепитися, чи то, навпаки, загубитися. Так, після Античності, коли вони називали річки «Забуттям» і шукали едемський сад, у XVII столітті поети накреслили карту Країни Ніжності — план, за яким кожен галантний кавалер міг дізнатися, де шукати свою даму серця в Краю Кохання, що омивається хвилями небезпечного і каламутного Моря Пристрастей.

Нині географія зазнала змін; заграючи радше з історією, аніж із описом краєвиду, вона теперішнє пояснює минулим, а непорушне — рухом, і висловлює припущення, що під ілюзорною твердю никають рушійні сили. На думку німецького науковця Альфреда Веґенера, явище «тектоніки плит» (іншими словами — дрейфу континентів) найліпше змальовує геологічні структури і наслідки їхніх зсувів. Тверді плити, з яких складається поверхня Землі, рухаються, пересуваються під дією мантії астеносфери; саме ці рухи породжують рельєф, моря, землетруси, виверження вулканів, цунамі тощо.

Ця теорія здається мені чудовою метафорою нашої суб’єктивності. Станові, в якому перебувають наші почуття нині, загрожує потужний двигун — несвідома, пластична, рухлива психіка, що постійно змінюється. Варто якомусь одному почуттю трошечки зрушити з місця — і під ударом опиняється все, запускається процес