Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Не приховую, радувало мене, що він себе вбив за моєї відсутності. Я як оперативник розумів, що якби я в ту хвилину був у Чернігові, мене б затягали по допитах. Замучили б рапортами. Я б виявився головним тлумачем учинків кращого друга. А з кого спитати, як не з мене?

Отож! Із кого спитати?

31 грудня я сказав Любочці, що їду у службових справах до району, а сам вирушив у Халявин — до психлікарні.

Головний лікар Дашевський Юлій Петрович зустрів мене добре. І сам видавався несповна розуму. Посміхався без упину. Про Белку сказав утішне, що вона сама себе не відчуває. Що їй у такому стані спокійно.

Я поцікавився:

— Чи може вона одужати?

Дашевський запевнив:

— Не може.

Я наполягав:

— А чи бували такі випадки?

Юлій Петрович подумав і відповів:

— Подібне траплялося. От був у нас до війни такий пацієнт — Штадлер. Він трохи згодом прийшов до тями. Хоч лікарі спочатку вважали, що випадок безнадійний. А тепер майже звичайний громадянин. До речі, до Белли навідувався. До неї взагалі багато відвідувань. Якщо враховувати специфіку закладу. Батько, звичайно. Штадлер. Лаєвська Поліна Львівна. Молода жінка, цікава — Єва Горобчик. Ще якийсь чоловік — наш можливий пацієнт, я вам як лікар кажу, точно коли-небудь із ним зустрінемося. Прізвище уточню, якщо треба.

Я запитав:

— Пританцьовує цей ваш майбутній постоялець? Ніби молиться по-вашому на ходу?

Лікар насторожився:

— Як це — по-нашому?

— По-єврейськи. Самі знаєте.

Юлій Петрович ніяково буркнув:

— Ну так, звичайно.

— Не треба уточнювати. Табачник його прізвище. За паспортом. А насправді — чорт його знає. Такий тип — усього можна чекати.

Лікар підтакнув:

— Саме так, саме так.

Белка гуляла подвір’ям. Зверху сірого байкового халата на ній була абияк насунута фуфайка, на голові тепла хустка, коричнева, з білястою облямівкою. Валянки без калош.

Мене не впізнала.

Я не наполягав. Повісив їй на руку, на стиснутий кулак, сітку з гостинцями — булка, цукерки-подушечки. Погладив по плечу.

Цукерки в кульку Белка чомусь відразу розрізнила.

Сказала:

— Подушечки? Мої улюблені. Як там Євсею лежиться? М’яко йому?

Я витягнув цукерку і подав їй прямо в трохи відкритий рот.

Вона пожувала і, задоволена, підтвердила своє запитання:

— М’яко йому лежиться. М’яко.

До Нового року залишалися години, треба було встигнути прикрасити ялинку для дітей.

Розмовляти ніколи. І ні з ким. Белка — порожнє місце. Більш порожнє, ніж Євсей зараз у труні на подушечці з червоного кумачу.

Я думав: ось хотіли всі знати, включно насамперед зі слідчим — яка причина самострілу Гутіна? Я справу читав. Тонюсінька. Коли самогубство — завжди тонюсінька. Там чітко зафіксовано: «Внаслідок ряду причин щодо стану здоров’я». І додані довідки.

Здоров’я у Гутіна було не дуже. Наслідки поранень і контузій. Це правда. Боліла голова.

Він мені не раз говорив:

— Так довбешка тріщить, неможливо описати як. Може, застрелитися?

Я йому казав:

— Ти сам собі хазяїн. Захочеш — застрелишся.

Сміялися щодо такого виходу.

Він обов’язково додавав:

— Ні, Мишко, коли я дітей роблю, мені моя голова хвора не заважає. А як жити — то стріляй? Ні. Буду жити. А що? Буду, і крапка!

Я знав — голова ні до чого. Але слідчому саме про голову розповідав. Щоб родині дали спокій, не мучили питаннями під протокол. І щоб припинити всілякі розмови.

Але розмови все одно були. Я і з Довидом домовився триматися твердої версії про стан здоров’я. І Белці втовкмачував — вона тоді ще була більш-менш сповна розуму.

Товкла:

— Так, звичайно, він утомився терпіти, я сама бачила, як він терпить. Але все-таки ти, Михасю, скажи мені, тільки мені, чому він так з нами вчинив?

Я її заспокоїв:

— Запам’ятай раз і назавжди. Коли людина стріляється або ще якось, вона не з тими, хто залишається, вчиняє, вона сама із собою це чинить. І ти в його останні справи не лізь. Самогубство — це є його остання особиста справа.

Отже, не засіло моє пояснення в Белці. А інше засіло. Хтось їй щось утовкмачив, воно в її бабській голові все переплуталося остаточно і вийшло через її рот, як фарш із м’ясорубки: «Євсей не вбивав».

А якщо по-іншому запитати. Кого Євсей не вбивав? Себе не вбивав? Чи іншого не вбивав? Тобто, може, хтось уважає, що Євсей когось убив, чи він насправді вбив, а Белка вважає, що Євсей не вбивав. Євсей не вбивця. І саме тому, що він не вбивця, а несправедливо звинувачений кимось у вбивстві, він і застрелився.

Чи він таки когось убив, і через каяття сам себе прибрав. Тобто особисто спустив кінці у воду.

А ще хтось додумається, що Євсея вбили. Не він себе вбив. А хтось його той.

До страшних речей додумаються люди, якщо почнуть міркувати. Я маю на увазі, міркувати без міцного базису.

А те, що мало місце таки самогубство, — факт не тільки слідчий, але й, в першу чергу, медичний і який завгодно — за всіма правилами. Не підкопаєшся.

А Белка тепер протестує у своєму пошкодженому мозку проти звинувачень Євсея в невідомому вбивстві. Вона не тільки через факт смерті чоловіка з глузду з’їхала, але й через те, що він мало що себе вбив, то ще й когось.

А люди ж до неї ходять. Приїздять навіть здалеку, зусиль докладають, щоб послухати хвору людину. Люди ж розмірковують.

І хто ходить? Лаєвська. Зусель. Довид. Штадлер без язика. Євка Горобчик.

І сам добір імен продиктував мені — знову на світло вийшла убита навесні жінка. Лілія Горобчик.

І до її