Читати книгу - "Залишок дня, Кадзуо Ісігуро"

— Дякую вам щиро, що ви зупинилися й не переїхали бідолашну Неллі. Нашу любу дівчинку, яка несе найбільші у світі яйця. Як добре, що ви зупинилися! А ви ж, мабуть, поспішали.

— Та ні, я нікуди не поспішав, — відповів я, усміхнувшись. — Уперше за багато років я маю змогу нікуди не квапитися, і, чесно кажучи, це дуже приємне відчуття. Просто мандрую у власне задоволення.

— Ой, це так мило, сер. То ви, певно, їдете у Солсбері?

— Звичайно. Це ж отам собор, правда? Я чув, що це дивовижна споруда.

— О так, сер, собор дуже гарний. Правду кажучи, я мало коли буваю у Солсбері, тому не можу вам сказати, який він зблизька. Але ми, сер, скажу я вам, кожного дня бачимо звідси його шпиль. Деколи його затуляє густий туман, але в ясну погоду, таку, як сьогодні, він дуже гарно виглядає, ви й самі бачите.

— Прекрасно.

— Я така вдячна вам, сер, що ви не переїхали нашу Неллі! Три роки тому на цьому ж місці загинула наша черепашка. Ми дуже сумували за нею.

— Яка трагедія, — похмуро відповів я.

— І не кажіть, сер. Дехто думає, мовляв, ми, селяни, звикаємо, що з тваринами постійно щось стається, але це неправда. Мій синочок цілий тиждень плакав. Як добре, що ви зупинилися й не переїхали Неллі, сер! Прошу, заходьте до нас випити чаю, раз ви вже й так вийшли з машини. Трохи перепочинете з дороги.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я справді мушу їхати далі. Я б хотів завчасу прибути до Солсбері, щоб встигнути оглянути численні пам’ятки міста.

— Розумію, сер. Що ж, тоді ще раз вам дякую!

Я рушив далі, так само повільно, як і раніше — мабуть, очікував, що на моєму шляху можуть опинитися ще якісь сільські тварини. Мушу зауважити, що було в тій коротенькій зустрічі щось таке, що подарувало мені пречудовий настрій: проста доброта, за яку мені подякували, і проста доброта, яку запропонували навзаєм, наповнили мене вкрай приємним передчуттям стосовно затії, яка чекала на мене найближчими днями. Саме в такому настрої я й вирушив далі до Солсбері.

Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, — не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.

Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.

Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн — дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.

Десь наприкінці 1920 року лорд Дарлінґтон здійснив першу зі своїх численних поїздок до Берліна, і я пам’ятаю, яке глибоке враження вона на нього справила. Ще багато днів після його приїзду над ним немовби нависала важка хмара, і пригадую, як у відповідь на моє запитання, як минула його мандрівка, він відповів: «Неприємно, Стівенсе. Дуже неприємно. Ганьба нам за те, що ми так ставимося до переможеного ворога. Це геть суперечить традиціям цієї країни».

Із цим пов’язаний ще один епізод, який дуже виразно мені запам’ятався. Тепер у колишній бенкетній залі більше нема стола, і ця простора кімната з високою прекрасною стелею слугує містерові Фаррадею за таку собі галерею. Проте за часів його світлості залу постійно використовували, як і довгий стіл, що там стояв: за ним не раз вечеряло тридцять, а то й іще більше гостей. Узагалі бенкетна зала була така простора, що за потреби туди доставляли ще столи, за якими могло вміститися ледь не п’ятдесят персон. У звичайні дні лорд Дарлінгтон, — як і містер Фаррадей тепер — обідав і вечеряв, ясна річ, у затишній атмосфері їдальні, що чудово пасує для невеликого кола осіб. Однак того зимового вечора, що так врізався мені у пам’ять, їдальня чомусь