Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Мама, стенувши плечима, з винуватим виглядом повернулась до мене, і моя кров так закипіла від люті на всіх, хто принизив її, що я міг би сам зварити собі яйце.

На жаль, сестра Ей.Дж.М. — та, що вже однією ногою в могилі, — жила не в самому Мюнхені, а в селищі, де вони обидві зростали, за дві години їзди від міста, і я аж впав через це у розпач.

— Це надто далеко! — плаксивим тоном заявив я мамі.

— Янголятку, вибору в нас немає.

— Дві години, — зауважив тато. — Та я щодня витрачаю стільки ж часу, щоб доїхати до роботи.

— Рендалле, твоє порівняння недоречне! — сказала мама. — Для дитини це великий відрізок часу.

— Помиляєшся, — відказав тато. — Для мене він теж чималий.

Ми розсілися, як і вчора: Ей.Дж.М. ліворуч від мене, мама — праворуч, на задньому сидінні. Знадобилось багато часу, щоб виїхати з міста, аж ось нарешті ми мчали автобаном серед зелених лук.

— Ми їдемо на схід, — пояснювала Седі, — у напрямку австрійського кордону. Онде Берхтесґаден — славетний баварський редут, улюблений сховок Гітлера. Просто в горі він наказав пробити для себе і своїх приятелів велетенський лабіринт і напхати його досхочу шампанським, сигарами, смакотою і одягом — у разі облоги вони могли триматися там десятиліттями! Тепер там розкішний готель.

— Отже, ми зовсім поруч від місця народження губернатора Шварценеґґера! — сказала мама, зрадівши нагоді показати, що вона також вивчала карту.

— Що ж, — зітхнула Седі, — можна сказати, що поруч... Тільки якщо ви велет! Шварценеґґер народився неподалік від Ґраца, у двохстах п’ятдесяти кілометрах на південний захід від Берхтесґадена...

— Ет! — розсердився тато. — Добре, що в цій машині хоч хтось щось знає!

— Цить! — спробувала заспокоїти його Седі. — Насправді Тесса має рацію. Родина Шварценеґґерів поділяла погляди нацистів.

Цієї теми мама хотіла б уникнути будь-якою ціною, тож вона обернулась до Ей.Дж.М. і запитала:

— Певно, дивно бачити ці краєвиди знову, еге ж? — І додала, раптом понизивши тон. — О, та вона заснула!

Ей.Дж.М. закинула голову, роззявила рота — і звідти долинало легеньке похропування. Я ніяк не міг позбутися враження, що з кожною миттю подорожі вона старіла. Зблизька її шкіра скидалася на прозорий пергамент, укритий мільйонами дрібних зморщок, і вона здавалася такою маленькою, авжеж, такою вразливою і маленькою, а я ніколи раніше не зауважував, яка вона вразлива, достоту привид чи мертвий горобчик... А що, як вона померла? Та ні, вона посапувала, отже, була не мертва, і все ж я трохи відсунувся від неї і ліг на мамину руку, подумавши: будь ласка, Господи, я не хочу бачити маму старою, будь ласка, Боже, зроби так, щоб вона завжди була вродливою і молодою...

ми їхали і їхали і їхали

Коли я поцікавився, чи ще довго, мама дала пораду, якої її навчили на курсі буддистської йоги — чи на якомусь іншому курсі: «Янголятку, ніколи не думай про фінальну точку. Кажи собі, що ти вже прибув. Справжній момент твого життя — це тут і зараз! Насолоджуйся ним! Поглянь, які краєвиди навколо!»

І я примусив себе подивитися. Горбисті поля. Зелені луки. Корови, трактори, будиночки фермерів. І знову горбисті поля. І знову корови, і знову клуні. Все було мініатюрне, точнісінько як дурнуваті імітації ферм у зоопарках, де міські діти можуть уявити сільське життя. Навіть автобан здавався крихітним порівняно з шосе у Каліфорнії.

Поки що ця подорож здавалася страшенно нудною.

Ей.Дж.М. прокинулась якраз тоді, коли ми в’їхали до селища, де минуло її дитинство. Вона прокинулась, як я, — мов щойно явлене світло: без переходу, без втоми в очах, за якусь секунду вона прокинулась повністю і нашорошилась.

Її мовчання, далебі, заразило всіх присутніх в авті. Ми мов води до рота набрали. Десять непорушних губ. Тато поволі прямував до центру селища.

Раптом бабуся Седі зробила щось неймовірне: вона просунула руку за сидіння і взяла Ерру за руку. І ще неймовірніше: Ей.Дж.М. взяла руку доньки і ніжно потиснула її.

І далі нас вела вже вона:

— Це тут, Рендалле. Повертай ліворуч і зупиняйся. Так, отут. Оцей будинок. Саме він.

Далі почався вже звичний цирк: треба було вийняти із багажника візок, розкласти його, допомогти бабусі Седі сісти в нього, зачинити всі дверцята і так далі... перехожі дивились на нас, вирячивши очі, бо ми скидалися на манд­рівну трупу акробатів, я усвідомлював незвичність нашої строкатої і галасливої англомовної групи, до складу якої входили інвалідка в перуці, крихітна біловолоса відьмочка та хлопчик у кіпі з візерунком із «Зоряних воєн», і мені кортіло повибивати їм очі своїм лазерним мечем, щоб не витріщались на нас... Нарешті ми ввалилися до будинку.

Після біганини надворі коридор видався нам безпросвітно темним, але бабуся Седі, майстерно керуючи своїм візком, показувала нам шлях. Поки ми, тримаючись за руки, йшли за нею, мама нахилилася до мене і прошепотіла:

— Янголятку, певно, краще тобі зняти твій капелюшок...

Ей.Дж.М. взяла тата за руку — за нормальних обставин вона б ніколи так не зробила, але по тому будинку вона йшла повільно, так повільно, що вони плентались десь далеко позаду нас, зрештою, вона взагалі зупинилась.

— Що там таке? — гукнула Седі, яка вже чекала на нас перед ліфтом в іншому кінці коридору.

— У неї пришвидшене серцебиття! — у відповідь крикнув тато. — Треба прийняти ліки. Можеш трохи нас почекати?

— Ясна річ, можу, — буркнула бабуся Седі. — Гаразд, ми на вас почекаємо.

Ей.Дж.М. дістала з сумочки блакитну пляшечку, струснула нею, і кілька пігулок випали їй на долоню, тоді вона приклала долоню до рота і завмерла. За секунду вона кивнула головою і знову вчепилась у татову руку.

Нарешті ми з’юрмилися перед дверима, позначеними «3W». Щоб надати цій і так урочистій події ще більшої врочистості, бабуся Седі кинула на кожного з нас суворий погляд і тільки тоді натиснула на дзвінок.

За мить ми почули, як відмикаються численні замки і засуви, і перед нами постав масивний жіночий силует, розмитий у темному отворі дверей. Бабуся Седі щось запитала німецькою, і силует відповів німецькою, а я подумав, що цілий день доведеться слухати німецьку мову — здохнути можна! — однак Седі для нас переклала:

— Вона каже, що її сиділка, на жаль, відпросилася на півдня, тож вона сама. Хвороба не дозволяє їй прийняти нас так, як їй хотілось би, але обід готовий і