Читати книгу - "Пастка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він по черзі вказав їй на витончену прутину, над якою працювала його сестра, і на ще один жмуток, схожий на моток залізного дроту, що висів почеплений на стіні біля лещат. Потім став навколішки й підібрав з-під тесової решітки, яка вкривала долівку майстерні, якусь смітину, схожу на вістря заржавілої голки. Жервеза обурилася. Хіба може бути золотом цей чорний бридкий метал?! Він мусив куснути його, щоб показати жінці блискучий слід зубів. І став пояснювати: господарі роблять золотий сплав у вигляді дроту; спочатку його протягують через фільєру, щоб надати бажаної товщини, дбайливо гартуючи п’ять чи шість разів протягом усього процесу, аби він не ламався. О, для цього діла треба міцний кулак і чималий досвід! Його сестра забороняла своєму чоловікові торкатися фільєри, бо той кашляв. У неї були дужі руки: він бачив, як вона витягувала золоту нитку завтовшки з волосину.
Тим часом Лорійо, сильно закашлявшись, зігнувся навпіл на своїй табуретці. Посеред приступу, не припиняючи кашляти, він сказав здушеним голосом, не дивлячись на Жервезу, так ніби констатував щось сам собі:
— Зараз я роблю «колону».
Купо підштовхнув Жервезу, щоб вона встала й підійшла подивитися. Ланцюжник, щось буркнувши, підтакнув. Він саме накручував приготований його дружиною золотий дротик на стрижень, дуже тонкий сталевий кілочок. Потім легким рухом пилочки розрізав дріт уздовж стрижня так, що з кожного завитка вийшло по одній ланці, які він опісля лютував. Ланки лежали на товстому шматку деревного вугілля. Він змочував їх у бурі, налитій на денце надбитої склянки, й одразу розжарював їх горизонтальним полум’ям паяльного пальника. Далі, зробивши близько сотні ланок, Лорійо знову повернувся до своєї філігранної роботи, зіпершись на край невеличкої дощечки, вичовганої до блиску його ж руками. Він згинав ланку щипчиками, затискав з одного боку, протягував у попередню, що вже була закріплена на ланцюжку, й знову розсовував за допомогою голки. Так, у безперервному ритмі, ланки йшли одна за одною настільки швидко, що на очах Жервези ланцюжок ставав усе довшим і довшим, хоч вона не могла ні вслідкувати, ні зрозуміти, як усе це відбувалося.
— Це «колона», — мовив Купо. — Бувають ще «кольчуги», «каторжники», «вудила», «шнури». А ось це називається «колоною». Лорійо робить тільки «колони».
Той задоволено захихотів. І далі зчіплюючи докупи невидимі між його чорними нігтями ланки, він вигукнув:
— Слухай, Смородино!.. Я оце сьогодні вранці порахував, що працюю з дванадцяти років, так? А чи знаєш ти, яку завдовжки «колону» я зробив би до сьогодні?
Він підняв бліде обличчя й примружив почервонілі повіки.
— Вісім тисяч метрів, чуєш?! Два льє!.. Ба! «Колона» завдовжки два льє! Було б чим обмотати шиї всім жінкам нашого кварталу... І, бачиш-но, вона постійно стає ще довшою. Сподіваюся, що колись буде такою довгою, як дорога з Парижа до Версаля.
Розчарована Жервеза сіла на місце. Усе їй видавалося бридким. Щоб зробити приємність Лорійо, вона всміхалася. Найбільше її гнітило те, що ніхто й словом не обмовився про їхній шлюб, про таку важливу для неї справу, лиш через яку вона, власне, й прийшла. Лорійо й далі дивився на неї, як на допитливу непрохану гостю, яку привів Купо. А коли нарешті зав’язалася розмова, вони говорили тільки про мешканців будинку. Пані Лорійо запитала брата, чи не чув він, піднімаючись нагору, як билися на п’ятому поверсі. Вічно товчуться ті Бенари; чоловік повертався додому п’яний, як чіп; жінка, у якої не бракувало своїх вад, завжди лаялася послідущими словами. Потім мова зайшла про кресляра з другого поверху, здорованя Бодекена, хвалька з купою боргів, що постійно курив і зчиняв ґвалт зі своїми дружками. Картонажна майстерня пана Мадіньє на ладан дихає: учора він звільнив ще двох робітниць; якщо збанкрутує, то так йому й треба, бо сам прожер усе майно, лишивши дітей з голими задами. Пані Ґодрон невідь-як поралася коло своїх матраців: вона знову завагітніла, що, зважаючи на її вік, уже майже непристойно. Власник будинку вже приходив виселяти Коке з п’ятого поверху, які були винні за дев’ять місяців. До того ж вони постійно топили свою грубку на сходовому майданчику. А минулої суботи панна Реманжу, старенька із сьомого поверху, спускаючись зі своїми ляльками, саме вчасно нагодилася й встигла врятувати малого Ленґерло, що заледве не згорів. Що ж до панни Клеманс, прасувальниці, вона живе собі й робить що заманеться, та все ж варто зауважити, що дуже любить тварин і має золоте серце. Шкода, що така гарна дівчина гуляє з усіма чоловіками підряд! Закінчиться все тим, що вона тинятиметься ночами по тротуарах, — то вже будьте певні.
— Тримай, ось іще один, — сказав Лорійо дружині, подаючи їй край ланцюжка, над яким він працював з обіду. — Можеш шліфувати.
І затято, як людина, котрій нелегко облишити жарт, додав:
— Ще чотири з половиною фути... До Версаля стає все ближче.
Тим часом пані Лорійо розжарила «колону» й відшліфовувала її, протягуючи крізь фільєру. Потім поклала її до маленького мідного ківшика з довгою ручкою, наповненого розчином азотної кислоти, і, піднісши посудину до вогню, очистила поверхню виробу. Жервеза, знову з волі Купо, мусила слідкувати за цією останньою операцією. Після очищення ланцюжок набув темно-червоної барви. Роботу завершено, ланцюжок можна було здавати.
— Їх такими й віддають, — далі пояснював бляхар. — А до блиску ланцюжки натирають шліфувальниці.
Та Жервеза вже геть знесиліла. Вона задихалася від жари, що ставала все сильнішою. Дверей не відчиняли, бо від найменшого протягу Лорійо підхоплювали нежить. Тоді, оскільки про шлюб мови так і не зайшло, вона надумала йти геть і злегка смикнула Купо за куртку. Він її зрозумів, бо вже так само починав ніяковіти й дратуватися через цю навмисну мовчанку.
— Ну, гаразд, нам пора йти, — сказав Купо. — Не хочемо вам заважати.
Якусь мить він тупцяв на місці, вичікуючи, сподіваючись бодай на якесь слово чи натяк на шлюб. Зрештою вирішив взятися до справи сам.
— Лорійо, послухайте, ми сподіваємося, що ви погодитеся бути за свідків з боку моєї дружини.
Ланцюжник підвів голову й підсміхнувся, вдаючи подив. Його ж дружина полишила свої фільєри й вийшла на середину майстерні.
— То це серйозно? — пробурмотів чоловік. — Ніколи не добереш, жартує цей чортів Смородина чи ні.
— А! То пані і є та сама особа, — своєю чергою мовила дружина, роздивляючись Жервезу. — Боже мій! Ми, звісно, нічого вам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.