Читати книгу - "Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан"

Вони рушають нагору, до спалень, а ми й далі стоїмо, схиливши голови.

Мадам Лі повертається до нас, швидко роздуваючи ніздрі.

— А ви всі, — каже вона знову спокійним голосом: мелодійним, але невблаганним, — повертайтеся на свої місця.

Ми йдемо назад у маленьку оглядову кімнату з вітриною, яка виходить на вулицю.

Одну за одною дівчат навколо мене розбирають. Одна за одною вони крутяться перед чоловіками. Ті кивають, дають мадам Лі гроші та ведуть своїх обраниць нагору. Поруч, як і щовечора, стоять охоронці й спостерігають за всім цим. Їхніх імен я не знаю.

Поволі, дівчина за дівчиною, чоловік за чоловіком, стеля тяжіє від грюкоту та стогонів.

До кінця вечора залишаюся тільки я і ще дві дівчини. Одна з них — Джейд[22], старша за інших і з рубцями довкола рота, бо часто прикушує губи. Вона тут давненько, якщо не найдовше. Сьогодні вже чотирнадцятий день, як вона без клієнтів, хоча колись була найкращою дівкою в борделі. Дехто думає, що в цьому винен її збільшений живіт, через який у неї ще й зникли щомісячні кровотечі.

— Мені потрібна робота, — скиглить вона. — Куди поділися всі чоловіки? Вони не уявляють, що втрачають.

Інша дівчина на ім’я Перл[23] тихо рюмсає собі в передпліччя. Її єдиний клієнт сьогодні не прийшов, хоча й обіцяв.

Зверху над нами дівочі стогони сплітаються в симфонію. Одні — низькі та гортанні, інші — схожі на дзявкіт собак. А дехто ледь не співає. Під ними — гул чоловіків, інколи впереміш з люттю й криками, а потім — стукіт. Шалений стукіт, який, здається, ніколи не вщухає.

Коли я тільки потрапила сюди, то ненавиділа цей шум. А тепер узагалі його не помічаю.

— Прокляття! — спльовує Джейд. — Мене виженуть, якщо найближчим часом не підчеплю собі клієнта. — Вона повертається до Перл, плач якої стає гучнішим. — Чого ревеш, мала? У тебе є хоч хтось із товстим гаманцем.

Один за одним чоловіки спускаються сходами назад, поправляють одяг, розчісують волосся й надягають капелюхи. Мене нудить від їхнього вигляду: зажерливі, вони поводяться так, ніби щойно перемогли в битві. Виходять на вулицю й губляться у вранішньому промінні.

— Приходьте до нас частіше, — повторює мадам Лі кожному з них і викривляє рот у манірній посмішці. Я сиджу в кутку кімнати з насупленим лицем, і коли якийсь чоловік надто довго на мене задивляється — відвертаю голову.

Пізніше, коли сонце підіймається над затокою, мадам Лі просить мене зайти до неї в кабінет, де вона сидить за великим різьбленим столом з темного дерева.

Крихітний кабінет здається ще меншим завдяки присутності двох чолов’яг, які охороняють двері, і самої мадам Лі. Вона дебеліша за жінок, яких я бачила у Джифу, тільки не округла, а грізна.

— Як тобі минула ніч? — питає вона, крутячи сигарету між двома пальцями з коштовностями.

— Добре, мадам Лі, — відповідаю я. Одну дівчину якось відшмагали, бо вона не назвала її мадам. Наступного дня через її сорочку проступала кров із гноєм.

— Сядь, — наказує вона мені. — Сядь, поговоримо.

Це поганий знак: сідати небезпечно, але піти небезпечно також. Я сідаю.

Мадам Лі робить довгу затяжку. Сигарета ледь чутно потріскує, її кінець спалахує жовтогарячим і знову тускніє. Повітря навколо мадам видається мені токсичним. Лише її присутності достатньо, щоб зів’яли рослини й отруїлися квіти.

— Ти прийшла до мене такою худою, — промовляє вона. — Двома пальцями можна було підняти. А тепер глянь на себе. Здорова дівка з рум’яними щоками та рожевим язиком.

— Я добре їм і сплю завдяки ласці мадам Лі, — холодно відповідаю.

— Ага, — каже мадам. — Ще б пак.

Настає пауза, поки вона робить ще одну затяжку. Я дивлюся, як між нами вигинається дим.

— Винайняти кімнату в цьому місті недешево, — веде далі жінка. — Що там казати про цілий будинок! Сумніваюся, що ти уявляєш, скільки це коштує. Та завдяки великій щедрості тóну[24] Хіп Ї ми живемо в комфорті та спокої. Що скажеш, Піоні[25]? Тобі подобається тут жити?

— Так, — брешу я.

— Тон годує нас. Одягає. Захищає. Так, він захищає тебе, Піоні. І я захищаю.

— Дякую, мадам Лі, — відказую, вклонивши голову.

— Розумничка, — промовляє мадам. Без попередження вона розчавлює сигарету об стіл. Під пальцями жінки сигаретний стержень зминається в купу попелу. Зблизька видно, як із віком шкіра на її руках стоншується та зморщується, мов плівка на гарячому молоці. Руки видають мадам. Хай скільки пудри вона на себе висипле, ми всі знаємо, що вона смертна, як і кожен.

— Якщо дівчина не приносить грошей, — каже жінка, — то хіба це справедливо? Якщо вона нічого не робить, щоб віддячити тону за добро, то, отже, просто паразитує, хіба ні? Що скажеш, Піоні? Ти вже місяць тут розкошуєш.

Я знаю, що вона хоче почути від мене, але мені страшно це вимовити.

— Від сьогодні навчання скінчилося, — каже вона далі й протягує нігтями по столу. — Завтра візьмеш перших клієнтів. Моя люба дівчинко, яка так добре говорить англійською, тільки своїми сумними очима ти принесеш нам величезні статки.

Знову пауза. Ненавиджу її за це — мої очі, такі непримітні, тільки мої, тепер розпусні та спаплюжені її словами. Але все, що я можу сказати, це: «Так, мадам Лі».

Вона це знає. Навіть смакує цим. Адже нам обом відомо, що буде, якщо я не послухаюсь: є халупи, які називають «стійлами», де дівчат тримають як худобу, а єдині їхні клієнти — моряки, підлітки й п’яниці. Тіла цих дівчат виснажені, знівечені та хворі. Більшість із них потрапляють до лікарні, яку й лікарнею назвати важко, — це понура кімната без вікон на задвірках китайського кварталу[26]. Двері зачиняються. Усередині лампа, чашка води й миска вареного рису. Смерть ніколи не змушувала їх довго на себе чекати.

— Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», — каже мадам Лі, ніби читає мої думки. — Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.

— Ваша