Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Не всі наші сподівання справджуються, про них не забуваємо та просто далі собі живемо. Давно собі довела – можу жити не мріючи про нездійсненне. Довго Тараса не чула-не бачила, та, звісно, іноді згадувала, але послаблень собі не давала, відкраяла ті марення рішуче і собі сказала: «Насильство – не моє, утікача не ловитиму». Не брехатиму, довго вираз його переляканого обличчя перед очима миготів і серце ятрив, аж щемом у душі відлуння йшло. Відчувала сором і розчарування. Навіть довелось від подруги відстань вибудувати, як на Мілу дивилась – Тарас в думки ліз. Та початок подружнього співіснування подруги співпало з моєю потребою відсторонитися, тож драматичних подій уникла. Час від часу з Мілою бачились, та частіше переписувались. Просто доросле життя, у неї тепер своя родина –  у мене все як було: дідусь, робота, туга тамована. З роботою пощастило, потрапила до великої фірми, і викликі професійні цікаві і зарплатня дуже пристойна. Взяла за правило дідуся двічі на рік у санаторій відправляти – його серце пильного догляду потребує, на такому економити не можна. Лікар його - профі від Бога, підтягнув його і фізично і морально, настанови чіткі дав – таблетки не пропускати, раціону дотримуватись, зайвих емоцій собі не додавати. Провели серйозні перемовини – новини споживати дозовано, пригод не шукати, одним словом – дисципліна. Сама йому приводів для турботи не додавала і його пильнувала, бо він єдиний мій рідний на всьому світі лишився. За два роки великий ремонт в нашій квартирі подужала, не економила, відклалати почала. Перша зустріч із Тарасом на Дні народження Мілки трохи землю під ногами похитнула, не знала що у його очах прочитаю. Та він наче більше за мене через те переймався. Обмежилась стриманим вітанням, зрозуміла що прірва між нами поменшала, та не зникла. І невідомо чи взагалі з часом зникне... Тривогу придушила, далі жила не борсаючись в тих рефлексіях. Дуже здивувалась коли Тараса на концерті зустріла. Сам першим привітав, усміхнувся наче й не було тих часів непевних. Самі знаєте, які то приємні відчуття, коли несподівано зустрічаєш людину, яку ніколи чужою не вважала і довго не бачила. На той час ілюзій вже позбулась, вирішила що краще дружні відносини, ніж назавжди попрощатися. Той поцілунок для себе старим інцидентом назвала і дала собі слово – більше спроб не робитиму, як не мила йому – хай так і буде. Думала важко буде на нього з дівчиною дивитися, та лиш на мить ревнощі відчула і одразу їх знищила. Він не сам був, та і я з парою була. Денис давно натяки робив, оце першу вилазку з ним зробили. І наче не було між нами з Тарасом прірви з мовчання і неприємних спогадів, побалакали про все, знайомого старого зустріли. Невдовзі і з Мілою все саме по собі до старих звичок повернулося. Останній рік стали частіше з подругою бачитись. Славко зовсім у роботі втопився, а Міла все більше пересторогами ділилася. Вже майже рік про дитину мріє, наче й здорові обоє, а щось нема відповіді від неба. Та поки сильно не переймалася, ще й тридцяти років не має, все ще попереду. На Новий рік вирішили всі у Кушнірів зібратися – давно спільних гулянок не влаштовували, а тут зненацька захотілося всім разом рік у історичне минуле провести. Та кажу «зненацька», а мабуть же всім зрозуміло, які новини до цього кроку підштовхнули. Дід як почув перші звістки про можливий напад, одразу сказав – не уникнемо, так і станеться.

- Діду, не будь песимістом, перестороги можуть і марними виявитись.

- Ой, доця, хотів би тебе заспокоїти, та краще готуйся до гіршого, бо то не песимізм, а реалізм. Погортай підручник з історії, як тому не віриш. Те криваве плем’я завжи комусь горе і смерть несуть. Відчуваю, що знову наша черга настає.

Пішла до Міли в гості і ті ж думки від Славка її почула.

- Леся, мене ті покидьки вже нічим не здивують. Впритул бачив тих упирів – на все життя спогадів вистачить. Давно їм коридор суходолом у мріях малюється. Навіть дивуюсь трохи, що стільки часу нам дали. Шкода, так і не підготувались ту орду стрічати. Буде друга серія, розвідка навряд чи помиляється.

- Слава, то що, тікати? – перелякано Міла питає, - Які вони, а які ми.

- Ми – сильніші, ми за своє життя і волю стоїмо. Та їх багато і ресурсів мають чимало. Всі регіони жебраки з сірими заборами та кривими хатами, до вітру в мороз на вулицю ходять, а країна у смерть регулярні інвестиції робить – зброї у них без ліку.

- То теж збирайся, я без тебе нікуди не поїду.

- Поїдеш. Будуть важкі часи і треба зважити де ти корисніша, тут під ударом безпорадна чи десь подалі з роботою. Кожен з нас чимось да корисний, головне вірно той ресурс розподілити.

Довго вони між собою сперечалися, та Славкові переконання похитнути справа безнадійна. Тим паче, його думки поділяла. Та час йшлов, відволікались на буденні справи, подарунки купували, меню на свято складали. Новорічний стіл ряснів неймовірними смаколиками, але настрій піднесений всім ті думки про невідоротнє труїли. Святкували з острахом в майбутнє дивлячись. За кілька годин до опівночі і Тарас приєднався, без супроводу прибув – холостяком. Його думки теж були не оптимістичні, та виклав стисло, не хотів ще гіркішим свято робити. Провели старий рік, побажали щоб прийдешній поблажливим до нас був. Розходились о другій годині, несучи з собою радість від зустрічі і тривожні передчуття. Січень спокійно пережили, думали і лютий потішить, та в середині місяця подруга в сльозах зателефонувала:

- Леся, мене Слава до Польщі відправляє.

Що їй сказати? У паніку не впадаю, та ідею про від’їзд розумною вважаю.

- А батьки що кажуть?

- Вони категорично відмовляються їхати, а мене у спину підштовхують, так треба, кажуть. А я не хочу. Слава вже рюкзака собі солдатского зібрав, мене підганяє. Леся, що робити? Поїхали разом?