Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

На мить навіть замислилась, чи не приєднатись до неї. Та була вже у мене з дідусем розмова, пропонувала йому подумати про мандрівку подалі. Категоричну відмову отримала. Сказав, що де народився там і житиме, а скільки – як Бог дасть, а мені порадив поїхати. Ледь не посварилися. Як я його полишу? Він все що на світі маю. Ні, разом – так разом, скільки судилося так і буде. Та подругу свою вмовляти стала:

- Міла, дякую тобі за запрошення, та діда з місця не зрушу і сама не готова до такого рішучого вчинку. Сприйми це як довгу відпустку. Може все швидко й закінчиться, побудеш там кілька тижнів і повернешся.

- А як надовго, а не швидко?

- То обживешся там трохи, а потім може і нас зустрінеш. Міла, сприймай це як відрядження. Славка все одно не спиниш, але можеш йому подарунок зробити – дати трохи заспокійливих думок, що ти у безпеці. І працюватимеш віддалено, то для тебе не проблема.

Довго балакали, Міла плакала, я заспокоювала. Наступного дня прийшла її проводжати. Під сльози і обійми запхали зі Славком подругу в машину, з ним без посмішок попрощалися і рушили кожен своїм маршрутом. Поки друзі до кордону їхали, завітала у банк, запас готівки поповнила, у аптеці закупи зробила, провіанту докупила. Двадцятого Тарас озвався, запитав чи не їду з міста, чи не потрібна допомога. Подякувала, відмовилась. Які плани не питала, захоче - сам розповість. Не схотів. Просто сказав, що у будь яку мить можу зателефонувати, допоможе чим зможе.

- Лесик, ти ж сама знаєш – рідна мені людина, ніколи не соромся допомоги просити.

- Знаю, дякую, - тільки коротко відповісти спромоглася, бо він мені не просто рідний, завжди одним з найрідніших був, таким і довіку лишиться.

І настав страшний світанок. Як пережили? Краще ніж ті, кому з першого дня не пощастило. Боялися, ховалися, молилися. Кушніри кликали в заміський будинок ще до вторгнення, але відмовилась – дідусь, здається, зі стін квартири енергію життя всотував, бачила що тільки тут себе в безпеці відчуває. Пожили в коридорі, автоматних черг у парку наслухались. Добре що запаси були – довжелезних черг і дефіциту всього, що раніше на полицях без ліку стояло, пощастило уникнути. Голосно тут у нас було, неподалік і ППО, і прильоти були, розрізняти ті звуки навчилися. А от одне «вітання» від русні лише дивом повз нас пройшло. Прилетіло в березні в сусідній двір. Лупануло так, ледь шибки не повилітали, здригнувся будинок як землетрус почався. Думала, дідуся втрачу, зблід, губи посиніли і пів дня ледве дихав. Яка швидка, яка лікарня? Про таке й не мріяли. Звичайне життя вимахнуло рукою і пропало як не було ніколи. Пощастило у вайбері прокунсультуватися з нашим кардіологом, зробив додаткові призначення, дістала все необхідне, на уколи діда посадила, добре що підшкірні, з тим я і сама впоралась. Озвались Тарас, Кушніри і Міла, місце прильоту одразу впізнали, наперебій до себе кликали. Вже не легковажила і діда не питала, просто зібрала речі і категорично заявила – їдемо у більш тихе місце.

- Доця, блискавка двічі у одне місце не б’є, вже як поруч було, то до нас не прилетить.

- Звідки таки дані? Зв’язок з генштабом окупантів маєш? Досить мені про блискавки, не з природнім явищем справу маємо, а з тварюками. Вони завжди найкраще з цивільними воювати вміли, тож я надій на те не маю. Сам казав – погортай підручник з історії і подивись на міста, яки вони із землею зрівняли. Як себе не бережеш – мене пошкодуй. Сам казав, я ще молода, життя не бачила. От і хочу мати шанс до старості дожити. Все, думай що ще з собою взяти хочеш і їдемо.

- Лесюня, і куди ж їхати? Хіба є в країні безпечне місце? Сама кажеш – їх планів не знаємо.

- То будемо маневрувати. Поки є тиха місцина. Поголоснішає – далі маршрут будувати будемо. А поки одне знаю – треба рушати.

Наразі, найтихішим місцем «Галявина» Тараса біля Ладижина виглядла. Міла переконувала, що Польща то надійніше і сперечатись було про те важко, та знала – розлуку з рідною землею дід не подужає. Тарас з міста не виїздив, з перших днів у хірурга справ було по самі вінця, пішов потік травматичної епідемії. Славко з першого дня у теробороні, та на зв’язку був і з транспортом допоміг – організував нам подорож. Були думки ближче до кордону податися, та знаю що там вже аншлаг повний. Та і ресурси у мене не такі значущі, треба заощадливою бути, бо робота накрилася разом із фірмою. Які там зараз дизайнерські послуги? Русня поки ландшафти нам змінює. Як вже у машині до «Галявини» під’їздили, отримала повідомлення з номера що з +7 починався. Незнайомий номер - у телефоні не записаний, та ніяких інтриг – знала хто озвався. Повідомлення було коротким: «Двери нашего дома для тебя всегда открыты, приезжай». Довго не знала як відповісти, бо не саме ж матюччя відправляти. Написала так: «Ми ще не пройшли денацифікацію та деукраїнізацію, в процесі». Потай від діда те відправила і у вікно відвернулася, аби очима свою лють не виказати. У голові гуло від ненависті, серце у вухах луною пульс рахувало, ледь опанувала себе. А як прибули на місце, вже не до того стало. «Галявина» перетворилась на веселий і водночас моторошний табір, Міла казала, що основна маса народу – переселенці. Гучно, багатолюдно, та дуже тепло – зустріли нас на в’їзді, до одного з будиночків поселили. Ми з дідом зайняли одну кімнату, Людмила Генадіївна і Петро Дмитрович – батьки Тараса  - у іншій мешкали. І піди знай чому і звідки, з’явилося приємне відчуття – я тут як вдома. Світ навколо нас божеволіє, а ми острівець щастя знайшли. Чи надовго – ніхто не відає, а поки будемо радіти тому що маємо.