Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Полліанну — це завдання, що потребує надзвичайно багато часу і терпіння. І якщо міс Керю мала величезний запас першого, то другого їй з усією очевидністю бракувало. Так само не могла вона дозволити Мері витрачати весь свій час (про терпіння в цьому випадку мови не було) на виконання всіх фантазій і забаганок Полліанни. З іншого боку, неприпустимо було тримати дитину цілими днями вдома, коли стояла така розкішна осінь. Таким чином, минуло трошечки часу, і Полліанна знову опинилась геть сама в тому самому «чудовому великому саду», тобто у Бостонському громадському парку. Проте, попри видимість цілковитої свободи, дівчинка тепер була оточена височенним муром різноманітних правил і обмежень: їй заборонялось розмовляти з незнайомими дорослими, бавитися з чужими дітьми, за жодних обставин вона не сміла залишати межі парку, якщо тільки не йшлося про повернення додому. Більше того, Мері, супроводивши дівчинку до парку, зобов’язана була, перше ніж залишити її там, переконатися, що та не забула дорогу додому, тобто не забула, в якому місці Коммонвелт-авеню перетинає Армінтон-стріт, на якій розташувався парк. Щойно ж годинник на вежі місцевої церкви вибивав пів на п’яту, Полліанна повинна була негайно повертатись додому. Іноді вона вирушала на прогулянку з однією з однокласниць, але здебільшого ходила сама. Прогулянка залишалась величезною втіхою для дівчинки, попри всі прикрі обмеження і заборони, встановлені місіс Керю. Так, Полліанні не дозволялось розмовляти з людьми, але вона могла скільки завгодно спостерігати. А побалакати можна було навіть з білками, голубами чи горобцями, що охоче підбігали і підлітали за своєю порцією горішків та зерняток, які вона тепер звикла брати з собою на кожну прогулянку в парк.

Прогулюючись, Полліанна мимоволі шукала поглядом своїх нових друзів — тих, з ким познайомилась у перший свій день у парку — чоловіка, що так зрадів, усвідомивши, що «має очі, руки і ноги», вродливу дівчину, що зріклася товариства показного молодого чоловіка. Проте жодного разу вони Полліанні не зустрілись. Натомість вона часто бачила хлопчика у кріслі на колесах і дуже шкодувала, що не може з ним забалакати. Він теж годував білок та птахів; він так з ними заприязнився, що голуби часом сідали йому просто на плечі, а то й на голову, а білки нахабно обшукували його кишені, сподіваючись на горішки. Та здалеку спостерігаючи за хлопчиком, Полліана зазначила для себе одну дивну обставину: попри величезне задоволення, яке він отримував від годівлі своїх маленьких друзів, принесене частування щоразу зникало в одну мить. Вигляд у хлопчика був розчарований так само, як у білок, що марно шукали ласощі у його порожніх кишенях. Він, однак, не здогадувався наступного разу прихопити трохи більше їжі. Полліанні це видавалося щонайменше недалекоглядністю.

Коли хлопчик не бавився з птахами та білками, він читав. Він завжди читав. У кріслі поруч з ним завжди було дві чи три пошарпані книжки, а іноді також кілька ілюстрованих часописів. Зазвичай, хлопчика можна було побачити в одній і тій самій алеї. Полліанну надзвичайно інтригувала ця обставина: як він щоразу туди потрапляє? День, коли вона розкрила цю таємницю, став по-справжньому незабутнім.

Занять у школі того дня не було, і Полліанна ще зранку вирушила у парк. Минуло трохи часу, і вона побачила, як однією зі стежок парку хлопчика везе в кріслі інший хлопчина, кирпатий, веснянкуватий і рудий. Придивившись до цього іншого хлопчини, Полліанна кинулася до нього з радісними вигуками:

— То це ти?.. Я тебе знаю!.. От тільки не знаю, як тебе звати! Це ж ти знайшов мене, коли я загубилась! Пам’ятаєш? Яке щастя, що ми знову зустрілися! Я ж тоді не встигла тобі подякувати!

— Гоп ля-ля! То це моя шикарна подружка з А-ве-нью-у-у! — вишкірився хлопчисько. — Ти що, знову заблукала?

— Ні-ні! — запевнила його Полліанна, стаючи навшпиньки і пританцьовуючи від нестримного щастя. — Тепер я вже не заблукаю, мені просто не дозволяють нікуди виходити з парку. Мені також заборонено розмовляти з незнайомими. Але з тобою, либонь, можна, адже я тебе знаю!..

— І з ним теж можна, якщо ти нас одне одному представиш, — додала вона, сяючи від щастя очима і показуючи поглядом на хлопчика у кріслі.

Рудий хлопчисько реготнув і поплескав по плечу свого підопічного.

— То що, чув? Шикарна подруга відмови не терпітиме, га? Тому я тебе зараз представлю!

Він став у театральну позу.

— Мадемуазель, дозвольте представити вам мого шановного друга, сера Джеймса, лорда провулку Мерфі і…

Хлопчик в інвалідному кріслі перервав його.

— Джері, годі корчити дурня! — вигукнув він роздратовано, а тоді, трохи зашарівшись, обернувся до Полліанни. — Я бачив, як ти годуєш білок і птахів. У тебе завжди стільки частування для них!.. Я чомусь думаю, що тобі теж найбільше подобається сер Ланселот. І звісно ж, леді Ровена… Як вона вчора надурила Гіневру! Поцупила у неї частування просто з-під носа!

Полліанна розгублено закліпала очима і наморщила чоло, спантеличено дивлячись то на одного хлопчика, то на іншого. Джері зареготав, а тоді встановив крісло на звичне місце. Вже йдучи геть, він спроквола кинув Полліанні:

— Ти не лякайся, подруго — мій приятель не п’яний і не божевільний. Зрозуміла? Просто він охрестив цими іменами своїх численних друзів, — і Джері широким жестом показав на численних гризунів і птахів, що вже поспішали до них звідусіль. — По-моєму, це навіть не людські імена. Він їх понадибував у своїх книжках. Тямиш? Він радше їх усіх нагодує, ніж сам поїсть. Що ти з таким робитимеш?

— Бувай, сере Джеймсе, — звернувся він до приятеля, скорчивши кумедну гримасу. — Дихай свіжим повітрям, але шлунок теж трохи напхай! Бувай!

Джері пішов, а Полліанна все ще розгублено кліпала очима і морщила лоба, коли хлопчик у кріслі звернувся до неї з усмішкою.

— Ти не зважай, це у нього стиль такий. Джері за мене хоч в огонь, хоч у воду. Але любить усіх під’юджувати. До речі, де ти з ним познайомилася? Він навіть не сказав мені, як тебе звати.

— Я Полліанна Вітьєр. Одного разу я заблукала у місті, а він провів мене додому, — спромоглась відповісти Полліанна, досі трохи ошелешена.

— Зрозумів. На нього це схоже, — кивнув хлопчик. — Адже це він привозить мене сюди щодня.

Полліанна кинула на нього співчутливий погляд.

— Сер Джеймсе, ви геть не можете ходити?

Хлопчик розреготався з щирого серця.

— Який там «сер»! Чергова вигадка Джері. Насправді я ніякий не сер.

Полліанна не спромоглася приховати розчарування.

— Не сер? І не лорд, як він казав?

— Звісно, ні.

— А я вже вирішила, що ви лорд… на кшталт юного лорда Фаунтлероя, розумієте? — пояснила Полліанна. — Я просто…

Хлопчик захоплено перервав її:

— То ви читали про маленького лорда Фаунтлероя? А про сера Ланселота? Про Святий ґрааль короля Артура і Лицарів Круглого Столу? А про