Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Сміх без причини... – почала вона, явно згадавши дитячі «приколи».

– Чому ж без причини? – Перебивши, запитала вкрадливо. – Хіба не смішно те, що ви сказали? Чому вам має бути зрозуміло, що знайшов у мені мій хлопець? Хто ви, взагалі, щоб щось говорити?

Весело хмикнувши, я похитала головою і одразу ж вийшла з вбиральні, не бачачи сенсу говорити з людиною з атрофією мозку. Реально, якщо є що сказати, краще одразу підходити до об'єкта обожнювання, навіщо ж порушувати спокій сторонній дівчині? Ось що мене завжди бісить найбільше, так це такі ось розбірки. А якщо ще й чоловік винен у всьому, тоді взагалі «завіса».

Може, Олександр Миколайович саме з цієї причини захотів, щоб я зіграла роль його дівчини? Наочно вирішив показати, що він уже зайнятий?

Не висловлюючи свої сумніви з приводу мотивів боса, я повернулася назад до столу і ледь щелепу на підлогу не впустила, коли зрозуміла, що почалися веселощі. Усі вже зайняли свої місця, трохи поїли і готові були танцювати, співати і розважати. Реально, до зали прийшов ведучий, і атмосфера піднялася точно на кілька десятків градусів.

– Ти якраз вчасно. Зараз підемо брати участь у конкурсі, – потягнувши мене за руку за стіл, промовив Саша.

– Я не хочу.

– Це не обговорюється, усі мають брати участь.

– Чому? – Перекрикуючи гучну музику, я нахилилася ближче до начальника, притиснувшись до нього грудьми.

– У нас так заведено, – обійнявши мене, відповів він, змушуючи мене зануритися в якийсь транс.

Відсахнувшись від Олександра Миколайовича, розуміючи, що я, здається, занадто сильно зараз вжилася в роль, мені залишилося тільки відвести погляд. Якщо чесно, я взагалі не розуміла, що це було? Чи може бути таке, що на мене подіяли слова незнайомки? Зіграло почуття власної гідності, і я захотіла наочно показати, що в мені знайшов «Саша»? Ні, це не те, що малоймовірно, просто неможливо. Мені нема чого комусь щось доводити.

Покосившись на начальника, помітивши його руку на моєму стільці, я подумки насупилася. З боку, однозначно, складалося відчуття, нібито він мене обіймає. Та й його поведінка щойно була вельми нетипова і надто буденна. Реально, ми наче вже давно існуюча пара! Немає жодного напруження, чи бажання бути кращими, ніж є насправді, а так поводяться тільки люди, які все одне про одного знають і разом не один місяць точно.

– Чому ти весь час хмуришся? – Запитав Олександр Миколайович, підборіддям потершись об моє плече, обпалюючи гарячим диханням шию.

– Олександр...

– Саша. Ти забула?

– Саша, з тобою все добре? Може, нам уже час додому?

– Ми тільки недавно прийшли.

– Завтра на роботу.

– А ось і наш конкурс для пар, – несподівано вставши з місця і потягнувши мене за собою, начальник підняв руку догори, і одразу ж пролунали оплески та крики. Нас усі вітали на конкурсі для пар.

І як я примудрилася так влипнути? Чи міг Олександр Миколайович сп'яніти за час моєї відсутності? Реально, я навіть боюся уявити, що потрібно випити, щоб все перевернулося з ніг на голову.

– Давайте познайомимося з нашими парами! – Почула я заклик ведучого, гулко ковтнувши.

Здається, я десь читала, що іноді ситуації бувають неминучими, і замість того, щоб накручувати себе і хвилюватися, краще робити все можливе для себе. Ця ситуація, по суті, не така вже й погана. Яка людина хоч раз не брала участь у конкурсі пар? Буває таке, що під час таких конкурсів дівчата яйця курячі з однієї штанини в іншу взагалі незнайомим хлопцям перекочують.

Тож, якщо добре подумати, це ще один досвід у моєму житті. Я просто можу відпустити ситуацію і на цей вечір уявити, що в мене є такий гарний, успішний хлопець, через якого мені всі заздрять. І, між іншим, це не таке вже й погане почуття. Навіть з'являється одразу якесь марнославство.

– Ти швидко заспокоїлася, – прошепотів мені на вухо Сашко, обійнявши мене зі спини. Без сумнівів, він точно загрався сильніше за мене.

– Отже, представтеся, будь ласка, – підійшов до нас ведучий із мікрофоном.

– Саша.

– Поліна.

– Скільки ви разом?

– Скоро шість років, – простодушно відповів мій «хлопець», від чого в мене ледве очі на лоб не полізли. Шість років? Чи не здається йому, що ця брехня занадто очевидна? – Ми разом працюємо, – немов не отримавши свій ковток слави, продовжив начальник.

– То у вас службовий роман? – Розвеселившись, підтримав цю тему ведучий. – Гаразд, давайте перейдемо до конкурсу. Зараз пари, наші учасники повинні стати один навпроти одного і за допомогою рота відкривати цукерки протягом хвилини. Яка пара відкриє більше, та й переможе. Не хвилюйтеся, ми враховували, що наші учасниці можуть дотримуватися дієти і цукерки їсти не потрібно. Просто скидайте їх у тарілку, коли відкриєте.

Це жарт такий, чи що? Хто взагалі придумує подібні конкурси? Ми в якому столітті взагалі живемо?

– Я сподіваюся на ваш рот, Поліна Андріївна. Не дозволяйте мені вдарити в бруд обличчям.

Тупо застигнувши, наче статуя, я взагалі не наважилася коментувати цей необґрунтований, збочений коментар. Утім, одне я зрозуміла на всі сто відсотків, начальника звідси потрібно забирати. Іншим разом буду плисти за течією, сьогодні потрібно трохи поборотися за своє місце під сонцем.

Щоправда, всі мої думки відійшли на другий план, коли почався конкурс. На жаль, але програвати мені зовсім не хотілося. Дух суперництва точно десь вигравіруваний у моїх кістках, тому, хай там як, я прийняла цей виклик. Про решту, поза всякими сумнівами, ми пізніше з начальником поговоримо.

Затиснувши один кінець цукерки зубами, Саша очима закликав мене поквапитися. Звісно, я не стала задкувати й одразу ж узялася до роботи, починаючи позбавляти цукерки фантиків. При цьому робити мені доводилося все максимально акуратно, щоб не забруднити свою нову, прекрасну сукню. Реально, краще б ми вже кульки попами лопали, там хоч напевно забруднитися неможливо.