Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

озера, і ці сім’ї не були знайомі, хоча протягом останніх трьох-чотирьох літ обмінювалися легкими кивками в міському судновому доку). Голова тварини була опущена, очі широко розкриті, а шерсть настовбурчена. Собака не був свідомий власного гарчання, уся його зосередженість була на кімнаті. Певним глибоким інстинктом він розумів, що невдовзі запах крові переборе почуття обачності. Доки цього не сталося, він має якомога повніше пересвідчитися, що це не пастка. Колишньому Принцові не хотілося, щоб його запопали господарі з твердими болючими ногами або ті, що піднімають із землі важкі речі й кидаються ними.

— Геть! — спробувала крикнути Джессі, проте голос був слабкий і тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку криками. Скотиняка якось розуміє, що вона не може встати з ліжка й ударити.

«Це просто неймовірно, — подумала вона. — Як це може бути реальним, якщо лише три години тому я була в пасажирському сидінні “мерседеса”, оперезана паском безпеки, слухала “Рейнмейкерз” на касетному плеєрі й нагадувала собі про всяк випадок подивитись афішу кінотеатрів “Маунтін Веллі”, якщо ми таки залишимося на ніч? Як мій чоловік може лежати мертвим, якщо ми підспівували Бобові Волкенгорсту? “Ще одне літо, — співали ми, — ще один шанс, ще один невдалий романс”. Ми обоє знаємо всі слова тієї пісні, бо вона чудова, і взагалі, як Джералд може бути мертвим? Як могло дійти до цього? Вибачайте, але це просто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальністю».

Собака почав повільно пробиратися в кімнату: ноги напружені від обережності, хвіст звислий, очі чорні й широко розплющені, відкопилені губи відкривають повний комплект зубів. Про такі поняття, як абсурд, він не відав.

Колишній Принц, із яким восьмирічна Кетрін Сатлін колись весело ґедзилася (принаймні доти, доки на день народження не отримала ляльку «Кеббідж Петч» на ім’я Марні та частково не втратила інтерес до тварини), був наполовину лабрадором, наполовину колі — змішаної породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлін наприкінці серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила вісімдесят фунтів, а його шкура була гладенька та блищала здоров’ям, прегарною сумішшю каштанового і чорного (з характерною білою плямкою на грудях і під мордою, як у колі). Тепер же собака важив заледве фунтів сорок, а провівши рукою по боці, можна було б перелічити всі випнуті ребра, не кажучи вже про швидке й шалене стукотіння серця. Хутро потьмяніло, забруднилося й набрало реп’яхів. На спині зиґзаґом світився напівзагоєний рожевий шрам, спомин після панічного прориву під огорожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнуті вуса, стирчало кілька голок дикобраза. Жирний труп останнього він був знайшов днів десять тому, але відмовився від ідеї поласувати ним після першої пригорщі голок у носі. Собака був голодний, та не настільки відчайдушний.

Тепер же він був і голодний, і відчайдушний. Останньою трапезою собаці правили якісь червиві залишки, які він вигріб із викинутого сміттєвого бака в канаві біля шосе 117, і це було ще два дні тому. Собака, що швидко навчився приносити Кетрін Сатлін червоний гумовий м’ячик, який вона котила по підлозі вітальні чи коридору, тепер буквально помирав з голоду.

А тут — просто тут, на підлозі, у полі зору! — лежать цілі гори свіжого м’яса, жиру й кісток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.

Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив наближатися до трупа Джералда Берлінґейма.

8

«Цього не станеться, — переконувала себе Джессі. — У жодному разі, просто розслабся».

Вона твердила це собі, аж доки передню половину тіла собаки не прикрила ліва частина ліжка. Хвіст захитався швидко як ніколи, а тоді з’явився звук, який вона впізнала, — звук, із яким собака п’є воду з калюжі в спекотну літню пору. От тільки це було не зовсім так. Звук був якийсь жорсткіший, пес не стільки хлебтав, скільки облизував. Джессі вирячилася на невтомний хвіст, і раптом розум підігнав їй картинку з тим, що через кут ліжка було приховано від очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою реп’яхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими очима облизує кров з ріденького волосся її чоловіка.

— НІ! — Джессі підняла сідниці над ліжком і хвицнула ногами ліворуч. — ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!

Вона смикнулася й п’ятою провела по випуклостях собачого хребта. Пес одразу ж відскочив і підвів морду. Очі були розплющені так широко, аж виднілися тоненькі кружальця більм. Зуби розімкнулись, і в дедалі слабшому пополудневому світлі тонкі, наче павутина, ниточки слини, що розтягнулися між верхніми і нижніми різцями, здавалися сухозлотницею. Собака кинувся на її босу ногу. Джессі відсмикнула її й скрикнула, відчувши, як гарячий собачий віддих обдає шкіру, але врятувала пальці. Вона підібгала ноги під себе, не усвідомлюючи, що робить, не чуючи розлю­ченого крику м’язів у перенапружених плечах, не відчуваючи, як у своїх кістяних сумках неохоче обертаються суглоби.

Собака ще трохи подивився на неї, не припиняючи гарчати, погрожуючи їй очима. «Давайте, пані, порозуміємося, — говорили ті очі. — Ви робіть своє, а я — своє. Отаке порозуміння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо якщо ви спробуєте мені завадити, я вам влаштую. Окрім того, він мертвий — ви це знаєте так само, як і я, то чому ж він має псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само зробили. Сумніваюся, що ви так мислите зараз, але мені здається, невдовзі в цьому питанні також пристанете на мою позицію, ще й раніше, ніж думаєте».

— ГЕТЬ! — закричала Джессі.

Тепер вона сиділа на п’ятах з розведеними руками і як ніколи скидалася на Фей Рей на жертовному вівтарі в джунглях. Її постава — голова піднята, груди випнуті, плечі відтягнуті назад настільки, що побіліли від напруження, глибокі трикутні заглибини з тінями в основі шиї — була як у неймовірно привабливої моделі пін-ап з чоловічого журналу. Бракувало, проте, незмінних надутих у виразі хтивого запрошення губок. Наразі її обличчя нагадувало радше обличчя людини, яка стоїть на кордоні між країною нормальних і країною божевільних.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Ще якийсь час собака дивився на Джессі й гарчав. Тоді, коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, обли­шив її й знову опустив голову. Цього разу він не хлебтав і не лизав. Натомість Джессі почула гучне прицмокування. Це нагадало їй про поцілунки, які брат Вілл з ентузіазмом заліплював на щоку бабусі Джоан, коли вони приїжджали гостювати.

Гарчання ще кілька секунд тривало, але зараз воно було якось дивно приглушеним, ніби собаці на голову наки­нули наволочку. З нової, сидячої пози, коли волосся ледь не зачіпало низ полиці над головою, Джессі бачила Джералдові товсті ступні, а також праву руку. Ступня смикалася туди-сюди, ніби Джералд трішки пританцьовує під якусь енергійну музику — «Ще одне літо» від «Рейнмейкерз», наприклад.

З нової точки огляду Джессі змогла роздивитися собаку краще. Тепер його тіло було видно аж до того місця, де починалася шия. Джессі змогла б також побачити й голову, якби та була піднята. Але ні. Собака опустив морду й міцно вперся задніми лапами. Раптом пролунав глухий рваний звук — сопливий звук, ніби намагається прокашлятися людина з серйозною застудою.