Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Без жодного звуку тіло крутнулося, ніби на незримому рожні, і вмить стало людським. Крутнулося вдруге: знову вовк. Крутнулося втретє — і завмерло. Хутро стікало оплавленим воском...

Під клаптями замість людської шкіри відкривалася червона луска.

— Що це?!

Ніби лялька, обпалена з глини. Без волосся, без нігтів, без очей... Вона закричала від жаху.

Понівечене тіло гепнулося на землю. Почувся тихий тріскіт — розбігалися незліченні тріщини. Відколювалися пальці, щоки провалювалися в рота, груди опадали вглибину себе...

— Ні, ні, ні!

Повільно, ніби під водою, відьма простягнула руку до того, що було Северином. Ледь торкнулася — під пучкою пальця була не схолола людська плоть, а купка гарячого багряного піску.

— Тату! — закричали пронизливо.

Оля бігла просто до вогнища.

— Тату!

Вона не має побачити його таким!

Ліна в розпачі підхопилася, і від цього поруху розбита скульптура розпалася безформною купою пилу — настільки леткого, що він не залишався навіть на снігу.

— Тату!

Відьма махнула руками, і на допомогу прилетів вітер. Хвацько вдарив по щоках, підхопив багряний пил, зібрав, поніс до лісу і розвіяв над деревами. Від Северина лишився одяг, заглибина в снігу і ніж, чиє лезо непомітно розтануло.

— Тату-у-у!

Ліна дивилася на пальці, вкриті багряними крихтами, намагалася вгамувати дрижаки і думала тільки про дві речі.

Перша: її руки трусяться, чого не було багато років.

Друга: Оля заговорила.

— Тату...

Дівчинка підбігла — босоніж по снігу, вся в домашньому, розпашіла від бігу. Розгублено поглянула на багаття і батькові речі. Озирнулася раз, другий. Помітила сльози на щоках відьми...

Впала в її обійми і гірко заплакала.

Срібна плівка згинається, вкривається безліччю дрібних деталей, під невидними дотиками перетворюється на єдину складну форму...

Людське серце, виготовлене з тонкого, наче папір, срібла.

Яка прекрасна довершена робота, думає він.

Серце починає ритмічно бити, переганяючи кров темряви.

Немов здригаються справжнісінькі м'язи, думає він.

Серце зривається з місця, летить просто в нього, удар — і в грудях розтікається біль.

Що відбувається, думає він.

— Повертаю борг, — лунає знайомий голос. — Я не забула, що таке прощення і вдячність.

У голосі немає ані люті, ані ненависті.

— Ти заслужив на місце у світі, який допоміг відродити.

Голос тане і зникає з омитої темрявою пам'яті. У вухах стугонить кров. У грудях болить. Перед очима брижиться порожнеча...

Тіло. Він має тіло. Треба скористатися ним.

Глибоко вдихнув. Обережно похитав головою, стиснув кулаки, зігнув ноги. Приємне відчуття... Ваговите.

Тіло оповідає: він лежить навзнак на землі. Шкіру лоскочуть трави. Повітря бадьоре, але не холодне. Довкола шерехтить природа. Наближаються легкі кроки.

Ворог? Друг? Він одразу напружується.

Приємний дотик до руки. Слідом за дотиком — аромат: листя м'яти, квіт конвалії. Цей дотик. Цей запах... Вони такі приємні!

Він обережно розплющує очі.

Сутеніє. Навколо буркоче молодий ліс, тягнеться до вечірнього неба. Так багато дерев! І жодного він не знає. Лиш одне видається знайомим: велетенське, грізне, з огрядним чорним стовбуром і гострими гілками, схожими на блискавиці... Здається, ніби дерево зраділо йому і схилило крону в незграбному поклоні.

Де він? Як сюди потрапив? Раніше він знав. Ці відповіді були у нього в голові... Він силиться згадати, але пам'ять гортає самі чисті сторінки. Він був... кимось... чимось? Десь...

Він прийшов? Він щось зробив? Він перетнув кордон? Все лишилося в морі темряви. Тепер він тут, у свіжій зелені, де нічого не болить.

Перед ним — прекрасна істота в білосніжному вбранні. Прикрашене квітками світле волосся лине водоспадом, променисті блакитні очі над високими вилицями нагадують бездонні озера. Вона простягає тонку руку, допомагає підвестися, її шкіра біла й шовковиста, вуста тонкі та звабливі.

Він знову намагається згадати. Хто вона? Звідки вони знайомі? Але голова порожня, наче палімпсест, знання зішкрябано, спогади витерто.

Чомусь це не бентежить: йому радісно і приємно від того, що вона — хай ким вона є — стоїть поруч. Дивиться на нього невідривно. Така прекрасна! Така рідна... Цікаво, чи в нього теж такі сяйливі очі?

Він насмілюється порушити мовчанку.

— Хто ти?

— Та, що дочекалася на тебе.

Її відповідь дзеленчить музикою срібних дзвіночків.

— Я... запізнився?

— Ти прибув саме вчасно, — від її щирого сміху йому легшає.

— Хто я?

— Ти — обраний мною.

Вона припинялася навшпиньки, ніжним порухом прибрала пасмо волосся і поцілувала його в лоба. Від цілунку тілом струменить цілюща сила, і він відчуває, що ладен звернути гори.

— Де ми?

— Вдома. Ми тепер удома, — вона проводить рукою довкола. — Хіба не чудесний цей світ новий?

На нічному небі спалахують візерунки золотих цяток. Втомлені стрімким ростом дерева збираються до сну, вбираються сутінковою ковдрою, і лише невеличка річка продовжує нашіптувати пісню... Це його дім.

Дім! Від затишного слова на серці тепло і приємно. Він відчуває, що довго шукав його — і ось, нарешті, знайшов... Обережно торкається грудей, але болю більше нема. Срібне серце стукотить впевненим безпомильним ритмом.

— Нічого не пам'ятаю...

Трохи сумно від того, що він не знає навіть власного імені. Може, воно загубилося десь тут, удома, і чекає на свого власника? Може, з іменем повернеться його стара пам'ять?

— Не турбуйся. Я всього тебе навчу.

Її усмішка наповнює надією, дарує передчуття великої радості, обіцяє блаженний спокій.

— Іди за мною.

Вона бере його долоню, стискає, веде вглиб споночілого гаю, і він ступає слідом у чудесний новий світ.

Епілог