Читати книгу - "Все королівське військо"

Одначе з часом воно набридає. Сказати б, це надто легкий спосіб, і він перестає давати втіху. До того ж таке трапляється надто часто, і ти ніби звикаєш і вже не почуваєш люті. Та справжня причина не в цьому. А в тому, що люди, які кажуть тобі ті слова — або не кажуть,— з одного боку мають слушність, а з другого — ні. Якби було тільки так чи так, ти міг би й не думати, а просто заплющити очі — і по пиці. Але вся біда в тому, що їхні слова наполовину справедливі, а наполовину несправедливі, і це зрештою немов паралізує тебе. Ти намагаєшся відокремити одне від одного. Та пояснити це ти їм не можеш — не маєш часу, та й заважає отой незмінний вираз на їхніх обличчях. І кінець кінцем ти доходиш до такої межі, коли вже просто не випадає заганяти їм ті слова назад у пельку. Ти тільки дивишся на них, і вони бачаться тобі, наче вві сні чи в далекому спогаді, або й так, наче їх зовсім не існує.

Отож я лише подивився на ту нахабну подобу перед собою.

Там були й інші люди. Вони спостерігали за мною. Вони сподівалися, що я щось скажу. Або щось зроблю. Та мені було чомусь байдуже до їхніх поглядів, звернених на мене. Вони навіть не дратували мене. Я не відчував нічого, крім якогось внутрішнього заціпеніння й гіркоти, причому заціпеніння переважало. Я стояв, дивився на того нахабу й чекав, як чекаєш болю після удару. І якби біль з’явився, я дав би волю рукам. Але біль не з’являвся — було тільки оте заціпеніння. Отож я відвернувся й пішов геть. Мені було байдуже до очей, що проводжали мене, і навіть до чийогось короткого смішка, який враз урвався — похорон усе-таки.

Я йшов, відчуваючи в собі заціпеніння й гіркоту. Одначе їх спричинила не ота пригода біля цвинтарної брами. Вони були в мені ще до того, як я приїхав у Лендінг.

Я простував Алеєю до будинку Стентонів. Не те щоб я сподівався, що Анна зараз же захоче мене бачити,— я тільки думав переказати їй через когось, що буду в місцевому готелі до вечора. Звісно, за умови, що не надійде ніякої несподіваної звістки про Хазяїна.

Та коли я прийшов, виявилося, що Анна взагалі не може нікого бачити. Тепер Кеті Мейнард і сестра-жалібниця були аж ніяк не зайві. Бо, повернувшись з похорону, Анна пішла до вітальні, спинилася в дверях, повільно обвела поглядом усе перед собою — фортепіано, меблі, картину над каміном,— так, як оглядає кімнату жінка, надумавши наново опорядити її і переставити меблі (я переказую слова Кеті Мейнард), а тоді раптом упала непритомна. Навіть не вхопилася за одвірок, не заточилась, не озвалася й звуком. Тепер, коли все було позаду, вона враз зомліла і впала на підлогу.

Отож, коли я з’явився, сестра саме відходжувала Анну нагорі, а Кеті Мейнард викликала лікаря й клопоталася в домі. Залишатися в Лендінгу довше мені було ні до чого. Я сів у машину й поїхав до міста.

Та ось помер і Хазяїн, і я знов приїхав у Лендінг. Мати зі своїм Теодором подалася в мандри, і весь будинок лишився в моєму розпорядженні. В ньому було безлюдно й тихо, наче в трупарні. Та все ж трохи веселіше, ніж по лікарнях та кладовищах, де я став частим гостем. А те, що вмерло в будинку, вмерло давно, і я до цього вже звик. І навіть почав звикати до інших смертей. Уже лежали в землі і суддя Ірвін, і Адам Стентон, і Хазяїн.

Але дехто з нас лишився живий. Зокрема, Анна Стентон. І я.

І ми знову були в Лендінгу, й сиділи поряд на веранді — коли світило сонце, лимонно-бліде сонце пізньої осені, яке котилося по своїй уже помітно коротшій дузі над крапчастими, мов онікс, водами затоки, що простирались на південь аж ген до повитого осіннім серпанком обрію. А коли сонця не було, і вітер гнав водяні вали через пляж до самої дороги, а в небі не лишалося нічого, крім шалених поривів дощу, ми сиділи поряд у вітальні. І там, і там ми здебільшого мовчали, і не тому, що не мали чого сказати, а тому, що мали сказати аж надто багато і якби заговорили про це, то порушили б ту досконалу, але небезпечну рівновагу, якої нам пощастило досягти. Ми немовби сиділи на кінцях бездоганно зрівноваженої дошки-гойдалки, але не на чистенькому дитячому майданчику, а над бозна-якою прірвою, де бог спорудив для нас, малих дітлахів, оту гойдалку. І якби одне з нас потяглося до другого, бодай на частку дюйма, рівновага порушилася б, і ми обоє полетіли б у ту чорну прірву. Та ми обдурили бога і не обмовились ані словом.

Ми не казали ні слова, але часом я читав Анні вголос. Читав першу книжку, що трапилась мені під руку того дня, коли я відчув, що більш не можу сидіти серед тієї тиші, яка аж здималась і тріщала від усіх несказаних слів. То був перший том творів Ентоні Троллопа89. Номер випав цілком безпечний. Ентоні не порушує ніяких рівноваг.

Якимсь дивним чином ці дні пізньої осені дедалі більше нагадували мені про те давнє літо, майже двадцять років тому, коли я закохався в Анну. Того літа ми скрізь були тільки вдвох, навіть серед людей, самі-одні на плавучому острові чи килимі-самольоті кохання. І тепер ми були самі-одні, але вже на зовсім іншому плавучому острові чи килимі-самольоті. Того літа нас немовби підхопив і поніс потужний і невтримний потік, і, хоч він напевне обіцяв нам попереду щастя, ми не могли пришвидшити його плин, бо він сам знав свій час і міру. І тепер нас, здавалося, також підхопив потік, що сам знав свій час і міру, і ми були безпорадні перед його потужним плином. Але що він обіцяє нам попереду, ми не знали. Я навіть не запитував себе про це.

Зате час від часу я запитував себе про інше. І тоді, коли сидів поряд з Анною, читаючи їй книжку або мовчки, і тоді, коли залишався на самоті — снідаючи, ідучи Алеєю, лежачи без сну. То було запитання, яке не мало відповіді. Коли Анна розповідала мені про свою