Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

А тепер, моя люба, я повинна написати тобі про те, що дійшло до наших вух, це щось таке, чому Юлейлія і я спершу не хотіли й віри пойняти. Звичайно, ми чули, ніби ти часом докладаєш рук у тій крамниці, яку залишив тобі містер Кеннеді. Чутки ці доходили, але ми, звичайно, заперечували їх. Ми розуміли, що в ті перші страшні дні по війні, можливо, й була в цьому потреба, бо такі були обставини. Але тепер ніякої такої потреби нема, щоб ти брала на себе увесь цей клопіт, бо як я знаю, капітан Батлер посідає вельми пристойне матеріальне становище і, крім того, цілком здатний вести за тебе будь-які справи й опікуватися твоїм майном. Нам просто треба було дізнатись, наскільки правдиві ці чутки, і ми мусили, хоч як це прикро для нас, дещо прямо запитати в містера Батлера.

Не дуже охоче, але він визнав, що кожен ранок ти проводиш у крамниці й нікому не довіряєш вести бухгалтерські книги. Він також визнав, що ти якось причетна до тартака чи тартаків (ми не наполягали, щоб він уточнив, бо були вкрай вражені цією звісткою, зовсім новою для нас), через що тобі доводиться роз’їжджати самій або під опікою якогось волоцюги-вбивці, як пояснив нам капітан Батлер. Ми бачили, як боляче він переживає це, і вважаємо, що він дуже терплячий — ба навіть занадто терплячий — чоловік. Таке неподобство, Скарлет, треба припинити. Твоєї матері немає вже серед нас, аби напутити тебе, отож я мушу зробити це замість неї. Подумай тільки, як почуватимуть себе твої маленькі діти, коли підростуть і довідаються, що ти мала інтерес у торгівлі! Як гірко їм буде знати, що своїми роз’їздами по тартаках ти виставляла себе на образи брутальних людей, давала привід для всіляких пліток. Жінці зовсім не личить...»

Лайнувшись, Скарлет пошпурила геть недочитаного листа. Вона просто навіч бачила, як обидві тітки, Полін і Юлейлія, сидять у своїй перехнябленій халупі на Беттері й осудливо розпатякують про неї, тоді як самі попухли б з голоду, якби вона не допомагала їм щомісяця. Жінці не личить? Та якби вона не робила того, що жінці не личить, обидві тітки досі, мабуть, і даху над головою б не мали! І цей чортів Рет виклав їм усе про крамницю, й бухгалтерські книги, і тартаки. Не дуже охоче, еге? Вона чудово уявляла собі, як радо він грав перед старими дамами роль статечного, чемного й чарівного чоловіка, відданого своїй дружині й дитині. Як він, мабуть, залюбки завдавав їм прикрості своїми балачками про те, що вона тільки й знає товктись у крамниці, на тартаках, у салуні. Ну й чортяка ж він! І чом йому так подобається робити капості людям?

Але невдовзі навіть цей її гнів заступила апатія. Останнім часом життя Скарлет втратило більшість своїх приваб. Якби змога наново спізнати той колишній трепет і радість від присутності Ешлі... або хоча б Рет уже вернувся додому й розсмішив!

*

Вони вернулися додому без попередження. Першою ознакою їхнього приїзду був стукіт валіз, що їх вносили до холу, та голос Гарні, яка закричала: «Мамо!»

Скарлет вибігла зі своєї кімнати на сходи й побачила, як її донька куцими опецькуватими ніжками насилу долає сходинки нагору. До грудей вона притискала змучене пругасте кошеня.

— Це бабуся дала мені,— збуджено скрикнула вона, підносячи кошеня за шкірку.

Скарлет підхопила Гарні на руки й поцілувала, дякуючи долі, що присутність дитини позбавляє її необхідності вітатися з Ретом наодинці. Дивлячись понад голівкою Гарні, вона бачила, як він у холі внизу розраховується з візником. Потім він глянув угору, побачив її і широким жестом скинув бриля й уклонився. Коли вона перехопила погляд його темних очей, серце її забилося дужче. Хоч би який Рет був, хоч би що він зробив — він таки був удома, і вона була цьому рада.

— А де Мамка? — запитала Гарні, випручуючись із рук Скарлет, і та неохоче опустила її на підлогу.

Буде важче, ніж гадалося, привітати Рета більш-менш незворушно, та ще й повідомити його при цьому, що вона чекає дитини. Поки він підіймався сходами, Скарлет вдивлялася в його обличчя, таке непроникне й стримане, з таким наче недбалим виразом. Ні, зразу вона йому не скаже. Вона просто не зможе. А проте, що-що, а таку новину перш за все треба сповістити чоловікові, це ж для нього велика приємність. Хоча хто його зна, чи Ретові ця новина буде приємна.

Вона стояла на площадинці між поверхами, прихилившись до поруччя, і запитувала себе: а чи поцілує він її? Але він не поцілував. Він тільки зауважив:

— Щось у тебе блідий вигляд, місіс Батлер. Рум’ян забракло, чи що?

Ні слова він не сказав про те, що скучив за нею, навіть якби це була й неправда. А міг би поцілувати її хоча б з огляду на Мамку, яка, зробивши перед ним реверанс, забрала Гарні до дитячої. Він зупинився на площадинці коло Скарлет і кинув на неї недбалий погляд.

— Чи, може, ця блідість означає, що ти скучила за мною? — поцікавився він, і уста його усміхнулись, хоч в очах не було й тіні усмішки.

То оце таке його ставлення. Він збирається бути таким самим гидким, як і завжди. Раптом дитина, яку вона носила, перетворилася з радості на нудотливий тягар, а цей чоловік, що недбало стояв перед нею з брилем у руці біля пояса,— на смертельного ворога, винуватця всіх її лих. Коли вона відповідала, злість з’явилася у неї в очах, і він не міг цього не помітити — усмішка зникла з його усі.

— Коли я бліда, то це твоя вина, і не тому, що я скучила за тобою, як ти гадаєш у своєму самолюбстві. Це тому...— Вона зовсім не мала наміру саме так повідомляти цю новину, але запальні слова самі собою тислись їй на уста, і вона жбурнула їх йому в обличчя, не думаючи, що хтось із челяді може почути.— Це тому, що в мене буде дитина!

Він раптом затамував подих і швидко зміряв її очима. Тоді ступнув крок уперед, так наче хотів покласти руку їй на плече, але вона ухилилась від нього, а ненависть у неї в очах змусила його спохмурніти.

—