Читати книгу - "Джозеф Антон"

дулися і щось собі під ніс бубоніли. Витала якась крихка ввічливість. Усі почувалися незатишно. Хай там як, але мені здається, що ніхто на фотознімку не відчував себе належним до «товариства». Він пригадував, як вона ставилася до всіх досить прихильно й тішилася своїм перебуванням серед решти письменників. Однак у нього, мабуть, склалося помилкове враження.

За кілька днів після фотосесії він пішов на презентацію її книжки «Бог дрібниць», оскільки йому подобалося товариство авторки книжки і хотілося долучитися до святкування непересічної події у її житті. Проте міс Рой мала кепський настрій. Того ранку в журналі «Нью-Йоркер» з’явилася рецензія Джона Апдайка на її книжку, і була вона здебільшого позитивною — не десять з десяти, але десь так вісім з половиною. Хай там як, але чудова рецензія як для першого роману в хорошому часописі, написана велетнем американського красного письменства. «Ти бачила? — запитав він її. — Досить поважно». Міс Рой лишень артистично стенула плечима. «Так, я бачила, — сказала вона. — Ну і що?» Це дивувало і дещо вражало. «Але, Арундгаті, це ж бо чудово, — сказав він їй. — Просто чудово. Твій перший роман має величезний успіх. Ніщо не зрівняється з першим успіхом. Тому радій. Не будь такою незворушною». Вона поглянула йому просто у вічі. «А я геть незворушна», — сказала вона й відвернулася.

Після емоційного вступу її видавця Стюарта Проффіта вона довго й похмуро читала уривок зі свого роману, й Роберт Маккрам, який одужував після інсульту, прошепотів: «П’ять з десяти». В автівці охоронець сказав: «Після виступу видавця навіть думав купити її книжку, а тоді, як почала читати, то мені й перехотілося».

* * *

Повернулися з лікарні Елізабет з Міланом, і одразу прийшла Керолайн Мічел і принесла їй «другу дитину», примірник «Антології індійської літератури» (згодом опублікованої у Сполучених Штатах під назвою «Ефект дзеркала»). Поза стінками бульбашки захисту ширилася новина про народження Мілана. «Івнінґс стандарт» помістила статтю, згадавши Міланове ім’я. Поліцейських не переставала непокоїти можливість того, що ім’я Елізабет потрапить на шпальти газет, тож вони наполегливо працювали, аби не допустити цього. Поки що її ім’я не з’являлося у пресі. Його знову повезли до шпигунської фортеці, де містер Пополудні й містер Ранок висловили своє занепокоєння щодо Елізабет і Мілана також. Однак вони повідомили про «нейтралізацію» «особливої загрози». Без жодних подробиць. Пригадав великий залізний кулак і сподівався, що йому все ж таки вдалося до кінця виконати своє завдання. Але чи означає це, що вже немає плану його ліквідації? «Ми такого не казали», — заперечив містер Пополудні. «Залишилися дуже серйозні підстави для побоювань», — підтвердив містер Ранок. Чи могли б ви роз’яснити мені, що це за підстави? «Ні», — сказав містер Пополудні. Зрозуміло. Отже, ви кажете ні. «Саме так», — сказав містер Ранок. «Однак особливу загрозу, про яку ми дізналися під час вашої поїздки у Данію, — сказав містер Пополудні, — було ліквідовано». Ви хочете сказати, що в Копенгагені мені загрожувала особлива небезпека? «Так», — сказав містер Пополудні. Тоді чому ви не повідомили мене про це? «Захист джерела, — сказав містер Ранок. — Ми не хотіли, щоб ви розповіли про свою загрозу пресі». Отже, вибираючи між його власним захистом і захистом джерела, шпигуни надали перевагу джерелу.

Тим часом «Дейлі інсалт» готувалася опублікувати низку статей про ще більші державні витрати після народження Мілана. (Насправді жодного збільшення витрат не було.) Він уже приготувався до чогось на кшталт «ДИТИНА РУШДІ КОШТУЄ ПЛАТНИКАМ ПОДАТКІВ ВЕЛИКИХ ГРОШЕЙ». Однак з’явилася цілком інша стаття: «РУШДІ ДОМАГАЄТЬСЯ ВІД БІ-БІ-СІ ВИКУПУ». Він нібито ставив великі перепони на шляху здійснення проекту фільму за «Опівнічними дітьми», вимагаючи сміховинно високого гонорару. Вказана сума грошей виявилися вдвічі більшою, ніж він одержав насправді. Мусив звернутися до своїх юристів з проханням притягти «Інсалт» до суду, й по кількох тижнях газетні боси таки здалися й надрукували спростування з вибаченням.

Вони поїхали до Мерилебонського бюро запису актів громадянського стану, і як тільки зареєстрували дату народження й ім’я дитяти, Елізабет утратила самовладання через відсутність дефіса. Не Вест-Рушді, а лишень Рушді. Ще напередодні вона казала йому, як буде гарно розповідати всім, що його ім’я Мілан Рушді, тому він навіть гадки не мав, що її настільки турбує це питання. Вони говорили про прізвище багато разів, і він думав, що все узгоджено ще кілька місяців тому. Тепер вона казала, що мусила притлумлювати свої справжні почуття, бо «вони могли тобі не сподобатися». До кінця дня залишалася геть невтішною і розгубленою. Наступного дня, в п’ятницю тринадцятого числа, вона сердилася далі, мала вигляд нещасної і ображеної людини. «Навіщо ми руйнуємо дароване нам велике щастя?» — написав він у своєму щоденнику. Ніби після великого потрясіння, почувався цілком розбитим. Настільки врівноважена жінка раптом утрачає самовладання — це свідчить, що причини значно серйозніші, ніж вони видавалися насправді. У майже істеричній Елізабет він не впізнавав жінки, котру знав упродовж семи років. Уся та непевність, страх і тривога, які вона приглушувала в собі, раптом почали вивергатися з неї. Малесенька риска у прізвищі стала таким собі спусковим гачком, який вивільнив її справжні приховані почуття.

Вона мала защемлений нерв і потерпала від страшенного болю. Не зважала на всі його вмовляння піти до лікаря, аж поки біль не став настільки нестерпним, що вона ледь рухалася. Напруга між ними аж потріскувала розрядами, а він ще й сказав надто різко:

— Ти завжди так борешся з болем. Усім, хто хоче тобі допомогти, кажеш замовкати й забиратися з твоїх очей.

У відповідь вона розлючено вигукнула:

— І ти мені ще дорікаєш за те, як я народжувала?

О, ні, подумав він. Ні, нам не можна цього робити. Між ними пролягла прірва саме в той час, коли їм потрібно якнайбільше зблизитися.

На День батька він одержав листівку: обриси Зафарової руки, якому минуло вісімнадцять років, а всередині обриси Міланової руки, якому минуло вісімнадцять днів. Опісля вони помирилися з Елізабет.

Зафарові минув вісімнадцятий рік. «Я надзвичайно пишаюся цим юнаком, — написав він у своєму щоденнику. — Він став гарною, чесною і відважною людиною. Притаманна йому добродушність, з якою він народився, його лагідність і спокій завжди з ним, вони нікуди не щезають. Він володіє якимсь життєдайним даром. Дуже прихильно зустрів Міланове народження і, здається, з непідробною цікавістю. Наші стосунки залишаються достатньо хорошими для того, аби він звіряв мені свої найпотаємніші думки; такої близькости між мною і