Читати книгу - "Джозеф Антон"

А перегодя з’явилася Гелен Геммінґтон і заспівала свою стару пісню. Якщо про будинок стане відомо, то витрати на захист зростуть утричі, сказала вона. «Проте після ретельного аналізу ситуації, а також з огляду на ваше прохання ми готові погодитися з вашим планом й зняти з чергування у будинку групу захисту, також схвалюємо ваш вибір охоронця Френка Бішопа». Щонайменше ця частина видалася досить конструктивною. Але далі пішло гірше. «Ми не хочемо, щоб у вашій антології згадувалася ім’я Елізабет, — сказала вона. -Відверто кажучи, нас це лякає. Чи можна щось зробити? Чи можна зняти її ім’я?» Він відповів: якщо їм потрібен публічний скандал, то саме в такий спосіб вони його і роздмухають. «За нею можуть стежити, — сказав Пол Топпер, цей новий хлопець у його охороні. — Якби мені сказали, що Елізабет живе з вами, то я знайшов би вас протягом тижня-двох за допомогою одного чи двох хлопців». Він намагався залишатися спокійним. Пояснював, що спочатку, коли йому тільки надали захист, він мав жінку, чиє ім’я було дуже відоме, чиї фотографії з’являлися на перших сторінках чи не всіх газет, однак вона вільно приходила й виходила з усіляких його прихистків, і поліція не вважала це за проблему. Тепер його наречена не настільки відома, і її фотографії не з’являлися поки що в жодній газеті. Тому нерозумно робити з цього проблему.

Опісля він сказав навіть більше. Ось що він сказав: «Я прошу тільки одного — дозволити цій британській сім’ї жити своїм життям і виховувати свою дитину». Також він сказав: «Ви не можете вимагати від людей перестати бути тими людьми, якими вони є, або ж займатися тією роботою, якою вони займаються. Ви не можете розраховувати на те, що Елізабет не поставить свого імени під своєю роботою, тому мусите змиритися з цим, а наша дитина народиться й зростатиме, і матиме друзів, і ходитиме до школи; вона має право на нормальне життя».

«Усе це обговорюється, — казала Гелен, — на найвищому рівні міністерства внутрішніх справ».

24 травня 1997 року Алі Акбар Натек-Нурі, «офіційний» кандидат на посаду президента Ірану, зазнав нищівної поразки від «поміркованого» «кандидата-реформатора» Мохаммеда Хатамі. Молоді іранки на Сі-ен-ен вимагали свободи думки й ліпшого майбутнього для своїх дітей. А чи отримають вони це? А чи він отримає це? Чи нарешті вирішать це питання нові лідери Ірану й Британії? Хатамі, здавалося, позиціонував себе із Горбачовим, який хотів провести реформи ізсередини існуючої системи. Все це може зійти нанівець, як горбачовська «гласність» і «перестройка». Він не покладав великих надій на Хатамі. Надто багато його сподівань не збулося.

У вівторок 27 травня Елізабет поїхала до свого гінеколога містера Сміта на четверту годину пополудні. Щойно вона повернулася додому — близько чверті на сьому — то майже одразу почалися перейми. Він підняв на ноги всю групу захисту, схопив у спальні сумку, яку спакував ще тиждень тому, і їх повезли у Паддинґтон до крила Ліндо шпиталю Сент-Мері, де їм виділили порожню наріжну палату номер 407, у якій, як їм казали, принцеса Діана народила обох своїх дітей. Події розгорталися досить швидко. Елізабет хотіла обійтися без лікарських засобів, і їй, як завжди рішучій, це таки вдалося зробити, хоча від пологових болів вона стала незвично примхливою. Між переймами казала йому масажувати їй спину, проте як тільки перейми починалися знову, не дозволяла навіть торкнутися свого тіла й вимагала, аби він ішов геть з її очей. Якоїсь миті раптом накинулася на акушерку Ейлін: «Мене нудить від ваших парфумів, я не витримаю цього!» Ейлін тихо, без жодних нарікань пішла вмиватися й переодягатися.

Він поглянув на годинник і раптом подумав, Він народиться опівночі. Проте хлопчик побачив світ на п’ять хвилин раніше. За вісім хвилин до півночі народився Мілан Лука Вест Рушді, вагою сім фунтів і десять унцій[222], з величенькими ногами й руками, а також з копицею волосся на голові. Від початку й до закінчення пологи тривали п’ять з половиною годин.

Вітаємо тебе, Мілане, сказав він своєму синові. Це — світ з усіма його радощами й жахами, і він чекає на тебе. Будь щасливий у ньому. Хай тобі таланить. Ти наша нова любов.

Елізабет зателефонувала Керол, а він — Зафарові. Наступного дня, на перший день Міланового життя, його навідав брат, а також двоє «дядьків» Алан Єнтоб (який скасував свою участь у передачі на Бі-бі-сі й прийшов до лікарні) і Мартін Еміс, який прийшов разом з Ізабель, їхньою донькою Фернандою і своїм сином Джейкобом. Був сонячний день.

Офіцери Спеціальної служби також тішилися. «Це наша перша дитина», — казали вони. Раніше ніхто не ставав батьком під їхнім захистом. Тож Мілан уперше став «першим» немовлям Підрозділу «А».

Він допомагав Біллові Бюфорду упорядковувати спеціальне «індійське число» журналу «Нью-Йоркер», в якому мали помістити груповий фотознімок індійських письменників. Отже, він опинився в одній із студії Іслінґтона з Вікрамом Сетом, Вікрамом Чандрою, Анітою Десаї, Кіран Десаї, Арундгаті Рой, Ардашіром Вакілом, Рогінтоном Містрі, Амітом Чаудгурі, Амітавом Ґгошем і Ромешем Ґунесекерою (ніхто не знав, чому до цього товариства потрапив шрі-ланкійський письменник, але все гаразд, Ромеш був славним хлопцем і хорошим письменником). Фотознімок робив Макс Вадукул, і далася та робота йому нелегко. Відтак Білл написав, що Вадукул «відчайдушно намагався втиснути у свою рамку різношерсту публіку. А результат виявився просто чудовий. У стосику фотознімків [знятих Вадукулом] є варіації на тему приглушеної паніки. Відчувається самосвідомість, цікавість, легковажність». Сам він згадував те товариство загалом як досить добродушне, попри те що Рогінтон Містрі (м’яко) й Арду Вакіл (різкіше) дорікали Аміту Чаудгурі за стереотипні погляди на громаду парсів[223], які Аміт висловив у своїй рецензії на Рогінтонову книжку. Аміт виявився єдиним з одинадцяти письменників, який опісля не прийшов на ленч у ресторані «Ґраніта» на Аппер-стрит, у тому самому, де уклався леґендарний пакт Блера-Брауна про керівництво. Потім Аміт сказав Біллові: «Я розумів, що не належу до їхнього товариства. Не мої люди». Багато років потому Арундгаті Рой в інтерв’ю з Амітавою Кумаром сказала, що вони не були також і її товариством. Вона «посмішковувалася», пригадуючи той день, і казала Кумарові: «Думаю, всі були дещо надто колючими. Всі бурчали,